Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Тут голос Скшетуського дедалі дужчав, а Хмельницький, понуро втупившись у флягу з горілкою, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, ніби сам із собою боровся.
— І хто ж вони? — вів далі пан Скшетуський. — Із німців сюди прийшли чи від турків? Чи не кров це від крові й плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо це так, тоді тобі біда, гетьмане, бо ти молодших братів на старших озброюєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Хоч би вони й лихі були, хай навіть усі, а це не так, зневажали закони, глузували з привілеїв, нехай їх Бог на небі судить, а на землі сейми, але не ти, гетьмане! Бо чи можеш ти сказати, що серед вас тільки праведники? Невже ви ніколи не согрішили, невже маєте право кинути каменем у чужу незаплямовану людину? А оскільки ти мене питав, де привілеї козацькі, то я тобі відповім: не короленята їх порвали, а запорожці, а Лобода, Саско, Наливайко і Павлюк, про якого вигадуєш, що він у мідному волі був підсмажений, бо добре знаєш, що так не було. Роздерли їх бунти ваші, роздерли незгоди і набіги, на кшталт татарських учинювані. Хто кримчаків у рубежі Речі Посполитої пускав, щоб потім на тих, хто повертався, навантажений здобиччю, для зиску нападати? Ви! Хто — Господи! — люд християнський, своїх, у ясир віддавав? Хто найбільші незгоди затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні кметь не були в безпеці? Від вас! Хто братовбивчі війни розпалював, із димом пускав села й міста українні, грабував Божі храми, ґвалтував жінок? Ви і ще раз ви! Чого ж ти тепер хочеш? Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабіж видали? Воістину вам більше вибачено, ніж забрано! Бо хотіли ми membra putrida[67] лікувати, не вирізати[68], і не знаю, чи є яка держава у світі, крім Речі Посполитої, котра б таку болячку в себе на грудях маючи, стільки терпіння і вибачливості виявила! А яка вдячність у відповідь на це? Он спить твій союзник, але Речі Посполитої ворог запеклий; твій приятель, але ворог хреста і християнства, не короленя українне, а мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але він тобі відтепер паном буде, йому стремено триматимеш!
Хмельницький вихилив іще одну склянку горілки.
— Коли ми з Барабашем свого часу у милостивого короля були, — відповів він понуро, — і коли скаржилися на кривди й утиски, державець наш сказав: «А ви що, не маєте самопалів чи шабель при боці?»
— А якби ти перед царем царів постав, той сказав би: «А ти простиш ворогам своїм, як я своїм простив?»
— З Річчю Посполитою я війни не хочу!
— Але ж меч їй до горла прикладаєш!
— Козаків іду з ваших кайданів визволити.
— Щоб зв’язати їх татарськими ликами!
— Віру хочу захистити.
— З поганином у парі.
— Іди геть, бо не ти голос моєї совісті! Геть, кажу тобі!
— Кров пролита тебе обтяжить, сльози людські звинуватять, смерть на тебе чекає, суд чекає!
— Не сичи! — люто закричав Хмельницький і блиснув ножем перед грудьми намісника.
— Убий! — мовив пан Скшетуський.
І знову на мить залягла тиша, знову чути було тільки хропіння сонних і жалібне поскрипування цвіркуна.
Хмельницький якийся час стояв із ножем біля грудей Скшетуського, але раптом, здригнувшись, отямився, упустив ніж і, схопивши флягу з горілкою, почав пити. Випивши до дна, він важко опустився на лаву.
— Не можу його різонути! — бурмотів він, — не можу! Пізно вже… Невже світає?.1! Але й назад вертати пізно… Що ти мені про суд і кров говорив?
Він і до того вже багато випив, тому тепер горілка ударила йому в голову; поволі він дедалі дужче втрачав притомність.
— Який там суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Тугай-бей тут спить! Завтра молодці рушать… Із нами святий Михаїл-архістратиг!.. А якщо б… якщо б… то… Я тебе у Тугай-бея викупив — ти це пам’ятай і скажи… Ось! Болить щось… болить! Назад вертати… пізно!., суд… Наливайко… Павлюк…
Раптом він випростався, очі перелякано витріщив і вигукнув:
— Хто тут?
— Хто тут? — повторив напіврозбуджений кошовий.
Але Хмельницький голову на груди опустив, хитнувся раз, другий, буркнув: «Який суд?..» — і заснув.
Пан Скшетуський, знесилений ще свіжими ранами і схвильований розмовою, дуже зблід і почав непритомніти. Проте встиг іще подумати, що це, може, смерть його настає, і став він голосно молитися.
РОЗДІЛ XIII
аступного дня вранці піше й кінне козацьке військо рушило з Січі.Хоч кров не заплямувала ще степів, війну вже було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, вироїлася з очеретів Чортомлика й летить на вкраїнські ниви. У лісі за Базавлуком чекали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших вояків, озброєних набагато краще від звичайних чамбульних грабіжників, становили підкріплення, яке хан прислав запорожцям і Хмельницькому. Молодці, побачивши його, підкинули шапки в повітря. Загриміли рушниці й самопали. Козацькі вигуки, змішавшись із татарськими закликами до аллаха, вдарили у небесне склепіння. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхалися на конях і церемонно привітали один одного.
Похідні порядки було вишикувано із притаманною татарам і козакам жвавістю, після чого війська рушили вперед. Ординці зайняли обидва козацьких фланги, середину заповнив Хмельницький із кіннотою, за якою ішла страшна запорозька піхота[69], далі — пушкарі з гарматами, ще далі — табір, вози, на них обозники, запаси харчів, нарешті, чабани із запасними табунами й худобою.
Перейшовши базавлуцький ліс, полки випливли у степ. День стояв погожий. У небі не було жодної хмаринки. Легкий вітерець дув із півночі до моря, сонце вигравало на списах і на квітах степового простору. Мов безкрає море, розкинулося перед військом Дике поле, і краєвид цей огорнув радістю козацькі серця. Велика малинова хоругва з архангелом схилилася кілька разів, вітаючи рідні степи, і, наслідуючи її, схилилися всі бунчуки і полкові стяги. Єдиний окрик вирвався з усіх грудей.
Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали наперед війська, загуркотіли барабани, задзвеніли
