Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

Кричевський продерся до нього:

— Здавайся! — крикнув він.

— Зраднику! На погибель! — відповів Барабаш і замахнувся шаблею.

Кричевський швидко відступив у натовп.

— Бий! — закричав він козакам.

Але, здавалося, ніхто першим не хоче підняти руку на старого. І тут полковник, як на біду, посковзнувся у калюжі крові й упав.

Лежачи, він уже не викликав тої поваги чи страху, і відразу кільканадцять клинків устромилися в його тіло. Старий тільки встиг вигукнути: «Єзус-Мар’я!»

Усі почали рубати лежачого і посікли на шматки. Відрубану голову перекидали з байдака на байдак, бавлячись нею, наче м’ячем, доти, аж доки, після невправного кидка, вона впала у воду.

Залишалися ще німці, з якими впоратися було важче, бо реймент складався з тисячі досвідчених і вишколених у різних війнах вояків.

Щоправда, відважний Флік поліг від руки Кричевського, але на чолі рейменту лишився Иоганн Вернер, підполковник, ветеран тридцятилітньої війни.

Кричевський був майже впевнений у перемозі, оскільки німецькі байдаки були зусібіч оточені козаками, проте він хотів зберегти для Хмельницького такий значний загін незрівнянної і досконало озброєної піхоти. Ось чому він хотів почати з німцями перемови.

Якийся час здавалося, що Вернер пристає на них, бо він спокійно розмовляв із Кричевським і уважно вислухував усі обіцянки, на які для нього віроломний полковник не скупився. Платня, яку Річ Посполита заборгувала, мала бути негайно сплачена, а також віддана на рік наперед. Через рік кнехти, якщо забажають, можуть іти хоч би навіть і в коронний табір.

Вернер, удаючи, що розмірковує над пропозицією, сам тим часом тихо наказав байдакам зійтися так, аби утворилося тісне кільце. По всій довжині цього кільця вишикувалася стіна піхотинців, людей рослявих і сильних, одягнених у жовті колети і такого ж кольору капелюхи. Вони були у повному бойовому строю, з лівою ногою, висунутою вперед для пострілу, і з мушкетами на правому боці.

Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі і зосереджено розмірковував.

Нарешті він підвів голову.

— Herr Hauptmann![74] — сказав він. — Ми згодні!

— І не втратите на новій службі! — радісно вигукнув Кричевський.

— Але за умови…

— Наперед згоден.

— Якщо так, то добре. Наша служба Речі Посполитій кінчається у червні. Із червня ми служитимемо вам.

Прокляття схопилося з уст Кричевського, але він стримався.

— Ти глузуєш, добродію підполковнику? — спитав він.

— Ні! — флегматично відповів Вернер. — Наш вояцький обов’язок вимагає від нас не порушувати угоди. Служба закінчується у червні. І хоч ми служимо за гроші, але ми не зрадники. Інакше ніхто нас не найматиме, та ви й самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?

— Чого ж ви тоді хочете?

— Щоб нам дали піти.

— Нічого з цього не вийде, шалений чоловіче! Я накажу знищити вас до ноги.

— А скільки своїх втратиш?

— Жоден із вас не піде.

— А від вас і половини не лишиться.

Обидва казали правду, тому Кричевський, хоч флегматичність німця збурила в ньому усю кров, а лють починала душити, не хотів іще зав'язувати битви.

— Поки сонце стоятиме над рукавом, — крикнув він, — подумайте! А ні — накажу на курки натиснути.

І квапливо відплив у своєму човнику, щоб порадитися із Хмельницьким.

Настали хвилини чекання. Козацькі байдаки оточили тісним кільцем німців, котрі зберігали спокій, який тільки досвідчені й бувалі у бувальцях вояки можуть зберігати перед обличчям небезпеки. На погрози й образи, які щохвилини лунали з козацьких байдаків, вони відповідали зневажливим мовчанням. Справді переконливим здавався цей спокій у порівнянні з дедалі сильнішими вибухами люті з боку молодців, які, грізно стрясаючи списами і пищалями, скриплячи зубами і лаючись, нетерпляче чекали сигналу до бою.

Тим часом сонце, повертаючи з південного боку неба на західний, поволі знімало свої золоті відблиски з рукава, який поступово поринав у тінь.

Нарешті поринув повністю.

Тоді заграла сурма, і тої ж миті голос Кричевського озвався здалеку:

— Сонце зайшло! Ви вже надумали?

— Вже! — відповів Вернер і, повернувшись до солдатів, махнув оголеною шпагою. — Feuer![75]. — скомандував він спокійним, флегматичним голосом.

І гухнуло! Плюскіт тіл, що падали у воду, шалені крики і гарячкова стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, озвалися басом і почали сіяти ядра на німецькі байдаки. Дими геть затягли рукав, і серед криків, гуркоту, посвисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів тільки регулярні мушкетні залпи давали знати, що німці досі захищаються.

На заході сонця битва ще кипіла, але, здавалося, слабшала. Хмельницький укупі з Кричевським, Тугай-беєм і кільканадцятьма отаманами під’їхав до самісінького берест га оглянути битву. Його роздуті ніздрі втягували пороховий дим, а вуха з насолодою слухали крики німців, що тонули і гинули. Усі троє воєначальників дивилися на цю бійню, як на видовисько, яке заодно було для них доброю прикметою.

Битва вщухала. Постріли змовкли, а натомість дедалі гучніші крики козацького тріумфу линули до небес.

— Тугай-бею! — мовив Хмельницький. — Це день першої перемоги.

— Ясиру нема! — буркнув мурза. — Не хочу я таких перемог!

— Візьмеш його в Україні. Весь Стамбул і Галату наповниш своїми полоненими!

— Візьму хоч і тебе, як не буде кого!

Сказавши це, дикий Тугай зловісно розсміявся, а за хвилю додав:

— І все-таки я залюбки взяв би цих «франків».

Тим часом битва зовсім стихла. Тугай-бей повернув коня до табору, а за ним і інші.

— Ну, тепер на Жовті Води! — вигукнув Хмельницький.

РОЗДІЛ XV

Але надвечір старий Захар розповів, як усе було. Звістка про зраду семенів під проводом Кричевського і знищення німців до глибини душі обурила молодого рицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник добре знав, що переважну частину гетьманських військ становлять козаки.

Терзання намісника зростали, а тріумф у запорозькому таборі ще додавав до них гіркоти. Усе складалося якнайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як з’ясувалося, припустилися страшної помилки, бо, замість рушити усім військом до Кодака або, зрештою, чекати супротивника в укріплених таборах в Україні, вони розділили свої сили і самі себе ослабили, дали широкі можливості для віроломства і зради. Щоправда, у запорозькому стані вже й до цього ходили розмови про Кричевського і про окрему військову експедицію під проводом Стефана Потоцького, але намісник цим чуткам не