Помилка - Світлана Талан
З наближенням вечора Микита пожвавився, немов прокинувся після зимової сплячки.
– Мамо, тату! – крикнув він. – Я йду! Буду пізно!
– Може, час уже кидати роботу? – спитала мати з кухні. – Скоро почнуться заняття, а ти не відпочив. На тебе вже страшно стало дивитися, шкіра та кістки залишилися.
Микита посміхнувся. Коли предки почали йому дорікати за нічні походеньки, він скромно опустив очі і «зізнався», що працює офіціантом у нічному барі. Мати була розчулена до сліз, батько схвалив його благородний порив, а Микита подумав про те, які довірливі в нього батьки. Нехай уже мати, вона виросла в селі, нічого в житті не бачила, бо рано вискочила заміж, але батько…
– Ні, мамо, – сказав Микита, – ви працюєте без відпустки, без вихідних, а я повинен сидіти склавши руки?
– Правильно, Микито, – заступився за нього батько, – хочеш жити нормально – треба гарувати день і ніч.
– Що я й роблю, – сказав Микита вже біля порога.
Серце радісно застрибало в грудях від передчуття приємного вечора, коли Микита переступив поріг «Венери». Ян сьогодні не прийде, але не велика біда. У Микити тепер багато друзів. Він не знав, де вони живуть, навчаються або працюють. Усе це було неважливо. Головне, що вони тут і з ними весело. До того ж уже не треба просити Яна принести йому «чек». Він познайомився з Тимуром, якого всі називали Кульгавим через те, що той таки сильно накульгував на одну ногу й ходив із паличкою. Микита до нього звертався на ім’я, називаючи пестливо «Тимурчик».
– Тимурчику, салют! – привітався він із Кульгавим.
– Як справи? – поцікавився той.
– Усе відмінно! Мені як зазвичай, – зробив замовлення Микита.
Тимур добре знав свою справу. Кульгаючи, він пірнув кудись у натовп, приніс замовлення, і Микита знав, що все сьогодні буде чудово…
Микита, повернувшись додому, звично дістав свій зошит і сів писати.
«Не я сам думаю, але мої думки думають за мене», – прошепотів він слова Ламартіна.
І справді, йому не доводилося напружувати думки. У моменти найсильнішого збудження він писав інстинктивно, ледве встигаючи записувати міркування, які навалювалися на нього лавиною. У такому шаленому стані вони самі бризкали, як іскри з палаючої головешки. Його розгнуздана уява не стримувалася здоровим глуздом. Жива уява й швидке генерування ідей, пристрасне збудження – усе це викликало непереборну потребу викласти свої думки на папері.
«Коли починається новий день, то ніхто не знає, чим він закінчиться, – почав швидко писати Микита. – Прихід нового дня – немов нове народження. Песиміст бачить у ньому тільки схід сонця, очікуючи нових неприємностей. Оптиміст наче заново народжується щоранку. У його житті новий день – це щось нове, як свіжий весняний вітер. Молодий Карась своїм риб’ячим розумом не міг філософствувати й визначити, до якої категорії він себе відносить, але перші промені сонця в ясний день принесли радість: у них із Карасихою з ікринок народилися діти. Вони були зовсім маленькі та беззахисні, як і всі діти. Усі мальки були здоровенькі і спритно плавали, виляючи маленькими хвостиками. На радощах тато Карась поцілував своїми великими губами маму Карасиху. Звичайно ж, день почався з радості, значить, має й далі поталанити. Поки мама перераховувала поповнення сімейства, Карась вирішив підкріпитися. Він поплив ближче до берега, туди, де течією води зносило твань, листя, дрібні корчі, а разом із ними – їжу. Наспівуючи про себе якусь веселу пісеньку, Карась швидко дістався до потрібного місця. Днями він знайшов тут багато хлібних крихт і наївся так, що цілий день провалявся у твані, лежачи то на одному, то на іншому боці. Сьогодні йому пощастило більше. Він помітив великого й жирного хробака. Зараз він його заковтне і попливе назад, до дружини, запросивши її сюди на сніданок. Де є один черв’ячок, повинен бути й інший. Потім він навчить дітей шукати собі їжу. Треба буде обов’язково показати їм це місце! Карась, радісно вильнувши хвостом, схопив хробака й миттєво відчув різкий біль не тільки в горлі, але й у всьому тілі, немов у нього увігнали гостру голку. Він різко смикнувся назад, щоб сховатися в прохолодному баговинні й угамувати біль, але миттєво злетів угору, виринувши з води. І тут він зрозумів, що опинився на гачку. Карась зібрав усі сили й забився, затріпотів, звиваючись усім тілом, але його чіпко схопили людські руки. Вони боляче обпекли прохолодне тіло, немов до нього приклали розпечене вугілля. І тут Карась побачив перед собою усміхнене обличчя. Чому людина так радіє його загибелі? І які страшні зуби! Якби був у Карася голос, він би закликав людину змилуватися над ним хоча б у цей день, день народження його дітей, але він був рибою, не мав голосу, тому тільки безпорадно відкривав рота, задихаючись від повітря. – Микита писав швидко, не замислюючись, не перечитуючи написане. – Чоловік задоволено хихикнув, кинувши його в порожнє відро. Карась гепнувся, боляче вдарившись правим боком, потім, зібравши сили, знову забився, намагаючись вистрибнути з пастки, поки чоловік не відійшов далеко від рятівної води. Але, напевно, це був не його день. Удома чоловік, наспівуючи пісеньку, поставив сковорідку на вогонь, виклавши Карася поруч на дерев’яну дощечку. Карась задихався, він позіхав, хапаючи повітря й намагаючись зловити хоч крапельку води. Людина ножем провела по його лусці. Карась не знав, що біль буває таким нестерпним. Чому людина не вбила його, а вирішила піддати такій екзекуції?! Адже люди завжди були розумнішими за риб – це Карась знав, але він не знав, що люди такі безжальні та жорстокі істоти. Карась уже не хотів жити, він мріяв швидше померти, тому що навіть його крик від нелюдського болю ніхто не чув. Він не знав, що це тільки початок. Чоловік всадив ніж йому в черево, і Карась зітхнув з полегшенням: нарешті довгоочікувана смерть, коли не буде болю. Він тріпнувся вже рефлекторно, але смерть не прийшла від розпанаханого черева. Чоловік запустив у його плоть гарячу долоню й живцем вирвав усі нутрощі, викинувши їх у відро. Разом із кишками туди шльопнулося його серце, яке зовсім недавно любило і цей світ, і воду, і дружину, і маленьких діток. Карась думав про своїх мальків, які ще не встигли добре розгледіти батька. Зараз усе закінчиться, і Карась втішав себе думкою про те, що він може ще думати про дітей. Людина кинула його все ще живе тіло в миску з водою. Карасеві не хотілося жити, усе тіло горіло так, немов його обсипали