Помилка - Світлана Талан

Вероніці знову наснився жах. Уві сні вона намагалася наздогнати маленьку дівчинку з красивими зеленими очима, а та зіштовхнула її зі скелі з величезною силою дорослої людини. Вероніка, падаючи вниз, хотіла крикнути: «Пробач мені!» – але тільки-но вона вдихнула повітря, як зрозуміла, що тоне. Спробувала випірнути на поверхню, але її накрила велика хвиля, і вона відчула, що бракує повітря, і почала задихатися. Вероніка прокинулася від жаху сну. Вона важко дихала, хапаючи повітря ротом, як риба на суходолі. У грудях серце калатало так, що кров прилила до скронь, викликавши різкий головний біль. Вона хотіла тихенько встати, щоб не потривожити сон чоловіка, але поруч нікого не було. Вероніка згадала, що Назар знову кудись поїхав. Він не ночував удома вже другу ніч. Можливо, Кіра мала рацію, коли натякнула на підозрілі поїздки Назара. Раніше він виїжджав із міста двічі на місяць, а зараз пропадає по три доби на тиждень. Дивно якось.

Вероніка намацала ногами капці біля ліжка, не вмикаючи світло, пройшла на кухню попити води. І сон якийсь нехороший приснився. У душу пробралося погане передчуття. Вероніка тихенько підійшла до дверей синової кімнати. Прислухалася. Микита повернувся в ліжку, і в неї трохи відлягло від серця. Добре, що син удома, а то все десь вештається ночами, а потім пише свою книжку. Вона лягла в ліжко, але минулий сон іще довго не давав їй заснути…

Вероніка поспішала на роботу. Як завжди, вона повинна була прийти за півгодини до початку прийому пацієнтів. Це було її правило, яке вона ніколи не порушувала. Але після безсонної ночі Вероніка заснула під ранок і мало не проспала. Пробігаючи повз поштові скриньки на першому поверсі, вона помітила у своїй щось біле. Було мало часу, але внутрішнє чуття підказало їй, що треба вийняти конверт. Це був звичайний поштовий конверт, якщо не рахувати того, що він не був підписаний і не мав зворотної адреси. Розкривати його Вероніка не мала часу. Вона засунула конверт у сумочку, вирішивши почитати на роботі.

Вероніка глянула на годинник – прийшла на роботу вчасно. Медсестра буде рівно за п’ять хвилин до початку робочого дня. Є час прочитати листа, хоча й невідомо, кому він адресований: їй, чоловікові чи Микиті. Вероніка вдягла білий халат і тільки тоді дістала конверт. Розпечатавши його, вона вийняла диск. Усе це було дуже дивно. З’явилося неприємне передчуття, хоча поки неможливо було припустити, що на цьому диску. Вероніка ввімкнула комп’ютер, який недавно придбала поліклініка. Жінка ще була на «ви» з комп’ютером, але переглянути вміст диска могла.

Від побаченого на екрані в неї похололо всередині. Це був запис останньої її зустрічі із Захаром. Було добре видно, як вони кохалися. Вероніка відчула, що все її єство скипає гнівом. Як він міг?! Навіщо?! Вона дістала з комп’ютера диск, заховала в робочий стіл, закривши його на ключ. Було ясно, що лист надіслав Захар. Навіть не надіслав, а підкинув у поштову скриньку. Це було зрозуміло з того, що на конверті не було вказано адресу. Але як він дізнався, де вона живе?

Від думки, що тепер Захар знає її місце проживання, у Вероніки закрутилося в голові, навколо все захиталося. Вона зробила кілька глибоких вдихів та видихів, підійшла до вікна, відчинила його навстіж. Теплий осінній вітер увірвався в приміщення, освіжив її палаюче обличчя, повернувши здатність думати. Кому призначався диск? Їй чи чоловікові? А якби диск потрапив до рук Назара?

Вероніка нервово заходила по кабінету. Різні думки роїлися в голові, змотуючись у клубок, який неможливо розплутати. Зателенькав мобільний у сумочці. Від його ненав’язливої мелодії Вероніка мимоволі здригнулася – вона була на межі нервового зриву. Не подивившись на підсвічене табло, вона механічно натиснула зелену клавішу й пригніченим, переляканим голосом сказала:

– Так, я слухаю.

– Слухаєш чи дивишся? – почула й обімліла. Їй телефонував Захар.

– …

– Чому мовчимо? – пролунало з іронією. – Прийшла на роботу за півгодини, увімкнула комп’ютер, переглянула диск із порнографією й не отримала задоволення?

– Навіщо? – вичавила вона із себе.

– Я не почув відповіді, – промовив глузливо Захар. – Фільм сподобався? Я старався.

– Навіщо ти це зробив? – приречено запитала вона.

– Ось бачиш, як багато я про тебе знаю. Номер робочого кабінету назвати? Або квартири? Або навіть назву та адресу фірми твого Назара? Ні-ні! Я ось про що подумав. Відправлю я такий самий фільм на меблеву фірму! Думаю, що там теж його подивляться з великим задоволенням! – сказав Захар і довго сміявся. Вероніка мужньо витримала цей знущальний сміх. Коли в трубці стихло, вона запитала:

– Навіщо тобі це треба? Ти можеш мені пояснити?

– Ти ж розумна жінка! Здогадайся сама.

– Захаре, познущався й досить, – намагаючись зберегти спокій, сказала Вероніка. – Сподіваюся, ти отримав задоволення, надіславши мені це відео. Давай забудемо про те, що було. У тебе своє життя, у мене – своє. Я зробила помилку, що спала з тобою, але ти ж сам сказав, що всі люди роблять помилки. Так, я теж не безгрішна. Тобі вдалося змусити мене хвилюватися. Я покарана. Сподіваюся, досить?

– Боронь Боже! Я не збирався тебе карати! – пролунало надто вже награно.

– Тоді що тобі від мене потрібно?! – скрикнула Вероніка.

– Пояснюю для тупоголових, – сказав він цинічно і грубо, – Захар Єфремович любить, щоб усі навколо жили за його правилами. Ти не виняток.

– Не розумію, – тремтячим від хвилювання голосом сказала Вероніка.

– Тепер ти в мене на гачку. Я можу в будь-який момент зруйнувати твою родину, відіславши диск за однією адресою.

– Ти не посмієш це зробити.

– Ще як посмію! Ти мене погано знаєш. А можу і не відправляти відео твоєму чоловікові, якщо тільки… – він зробив паузу.

– Якщо що?

– Якщо ти прийдеш до мене ще раз.

– Навіщо я тобі?

– Так хочу я, – він зробив наголос на слові «я», – і так буде.

– Це… Це ж шантаж! – мало не плачучи, сказала Вероніка.

– Називай, як хочеш. Чекай мого дзвінка! – кинув Захар і, не давши Вероніці отямитися, вимкнув телефон.

Вероніка ледве додибала додому. Вона почувалася втомленою, приниженою й розтоптаною. Як вона могла вляпатися в таку історію? І що тепер робити? Думки хаотично миготіли в голові, але жодна з них не могла дати відповідь на запитання, що тепер робити. Вероніці не хотілося зізнаватися у своєму гріху нікому, навіть Кірі, але в такій ситуації доведеться. Можливо,