Помилка - Світлана Талан

– Це Тимурчику, – говорить мала, а сама не відводить очей від валізи.

– Їж, я й братику привезла, – каже Вероніка.

– А що там? – Дівчинка вказує пальчиком на валізу.

– Сукня.

– Мені?! – радісно вигукує Діана, і Вероніка бачить, як блищать радістю її великі зелені очі.

Вероніка відкриває перед дівчинкою валізу. Маля починає ритися в ній, потім швидко розкидати весь вміст.

– Що ти робиш? – запитує здивована Вероніка.

І раптом дівчинка повільно повертає до неї голову, і Вероніці стає страшно. В її очах сама злість.

– Де сукня на випускний вечір?! – каже дівчинка страшним голосом старої жінки.

– Пробач мені, так вийшло, – виправдовується Вероніка.

Дівчинка зі спритністю пантери стрибає до Вероніки, обхоплює кістлявими пальцями Неллі Сергіївни її шию й стискає. Вероніка хоче крикнути, покликати на допомогу, але сильні й холодні пальці здушили горло так, що нічим дихати…

Вероніка після такого сну прокидалася в холодному поту і вже не могла заснути до ранку. Удень вона шукала очима в натовпі зеленооку дівчину, схожу на Уляну. Чомусь було передчуття, що вона живе в цьому ж місті, причому зовсім поруч. Образ Тимура в пам’яті Вероніки відкарбувався нечітко. Вона запам’ятала його кремезним хлопчиком, не по роках серйозним і зовсім несхожим на свою сестру. Яким він став зараз, Вероніці було важко уявити. І почуття провини в неї було не перед ним, а перед зеленооким дівчам.

Вероніку так змучили нічні жахіття й думки про Діану, що вона вирішила вилити душу Кірі. Останнім часом Назар часто не ночував удома, посилаючись на те, що багато замовлень, доводиться мотатися за фурнітурою для меблів, а також налагоджувати роботу в області. Вероніка почувалася комфортніше, коли чоловіка не було вдома.

– А тобі не здається, що твій очкарик надто часто їздить у відрядження? – запитала Кіра, коли Вероніка покликала її увечері до себе.

– Що ти хочеш сказати?

– Здогадайся з трьох разів, – усміхнулася Кіра.

– Ти думаєш, він завів собі коханку? – хмикнула Вероніка.

– Можливо, можливо, – протягнула Кіра якось загадково.

– Хто його, педанта, крім мене, витримає? – засміялася Вероніка.

– Це точно. Яка ще дурепа буде записувати розумні фрази в зошит, а потім, як зразкова школярка, завчати їх напам’ять? Це можеш витримати тільки ти! А ти чула, як він вітається із сусідами з під’їзду?

– Не звертала уваги.

– Несе так гордо свої окуляри на носі й так недбало вичавлює із себе: «Пс-с-с!» – сміялася Кіра, копіюючи Назара.

– Як?

– Пс-с-с! Це означає: «Будьте здоровенькі!»

Вони сміялися від душі, адже були вдома самі. Микита, як завжди, пішов гуляти, а повернеться пізно, коли Вероніка буде бачити третій сон.

– Майже не бачу Микиту, – на продовження думок сказала Вероніка.

– Молодість! Хочеться погуляти, поки не одружений.

– Ну а ти як? Теж гуляєш по ночах? – жартівливо запитала Вероніка.

– Іноді, – серйозно відповіла Кіра. – Буває, сплю з батьком Наталії.

– Чому ви не разом? – вирвалося у Вероніки.

– Тому що для життя мені потрібен багатий, щедрий, красивий і розумний! – перевела на жарт Кіра. – А таких немає, а якщо і є, то обов’язково одружені.

Кіра замовкла, і по її обличчю пробігла тінь смутку. Вероніка вже пошкодувала, що торкнулася болючої для подруги теми, і розповіла про свої сни.

– Менше думай – краще спати будеш і жахи не будуть снитися, – порадила Кіра.

– Легко тобі говорити, а я мучуся. Зовсім спокій втратила.

– Ну де ти їх тепер знайдеш? Ти ж їздила до них у гуртожиток, дізналася, що вони там не живуть. Де їх шукати? Якби ти знала, де вони, то можна було б дізнатися через Дена адресу прописки.

– До речі, як там Ден?

– Працює слідчим. Подзвонила б сама й дізналася, як він.

– Мені Назар заборонив із ним спілкуватися. Вітаємо одне одного СМСками з Новим роком, і все.

Вероніка зрозуміла, що Кіра не підтримує її поривання знайти дітей, і більше не стала повертатися до цієї теми. Про дітей Уляни вона розповіла Неллі Сергіївні.

– Не ображайтеся, але я скажу те, що думаю, – мовила старенька.

– Я не маю права на вас ображатися, – відповіла Вероніка.

– Мені справді шкода цих дітей. Важко, коли вбивають надію.

– Ви вважаєте, що мені потрібно їх знайти?

– Я б на вашому місці знайшла й попросила вибачення. Не знаю, чи зможуть вони пробачити, але ви б очистили душу. Упевнена, вам стало б легше. А так почуття провини з роками буде вас тиснути більше й більше. І не тільки через те, що обдурили дітей. Ви вбили в них віру в людську доброту. До того ж ви дали слово їхній вмираючій матері. Ось вона бачить вас звідти, – старенька вказала пальцем угору, – і немає її душі спокою, знемагає нещасна.

– Але мені чоловік не дасть грошей на поїздку. Він не завжди мене розуміє.

– Я дам вам гроші. Відкладала собі на смерть, але вона хай почекає. Поруч із вами мені захотілося ще хоч трошки пожити. На той світ усі знають шлях, але ніхто не повернувся звідти, – зітхнула Неллі Сергіївна.

– Я не візьму у вас гроші, – категорично заявила Вероніка. – Про це не може бути мови!

– Ви для мене стільки зробили!

– Якщо ви вважаєте, що я вам допомагаю через гроші…

– Я багато років жила, не приносячи нікому ні шкоди, ні користі. Від якоїсь травинки й то користь – корівка поїсть, молочком дитинку нагодують… А від мене що? Я існувала, занурившись із головою у своє горе, а могла б допомогти якій-небудь мамі-одиначці доглянути за дитиною. Або можна було б піти в інтернат і навчити дітей вишивати, наприклад. Я нічого після себе не залишу. Покину цей світ – ніхто й не згадає, що була ось така Неллі Сергіївна.

– Ну що ви?! Я вас ніколи не забуду!

– От і візьміть гроші. Навіщо вони мені? Нехай вони підуть на добру справу.

Вероніка взяла гроші, пообіцявши відпрацювати, роблячи старенькій уколи. Удома вона поділилася своїми намірами з Назаром.

– У нас немає грошей на твої дурні витівки, – відразу сказав він.

Вероніці довелося збрехати, що вона накопичила потрібну суму.

– Начебто свого сина немає, – сказав Назар, побачивши, що Вероніку вже не зупинити. – Теж мені мати називається, – пробурчав він і зачинився у спальні.

– Вибачте мені, не знаю, що на мене найшло, нечиста сила підбила, – сказав Тимур, опинившись у кабінеті власника «лексуса». Його охопив відчай, коли він згадав про Діану. Треба бути повним ідіотом, щоб піти на злочин, не зваживши всі