Диво - Павло Архипович Загребельний

Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небаченої білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:

— Хочеш проміняти?

Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.

— То що,— пересохлим голосом мовив Какора,— відкриємо міньбу?

— А нащо міньба? — сказала жінка з золотими яблуками на руці. — Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що — подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.

— Не годиться так,— суворо сказав Какора.— Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені — я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! — Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.

— Що в нас є, те нам і зостанеться,— сказав з гурту один з чоловіків.— А твоє хай тобі.

— Та нащо ж воно мені! — зчудовано вигукнув Какора.

— А тобі невтребне, то нам і поготів,— засміявся хтось ззаду.

Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:

— Ну, хто хоче?

Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.

— А добре! У нас не таке.

— Ге-ге! — вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора,— ще й не таке маю. То вріжемо мінька! Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!

— Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця,— просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.

— Бери бочонок,— крикнув Какора.— Все бери, що хоч! Вибирай!

— Да нащо мені? — почухав за вухом чоловік.— Хай он вона попробує твого питва.

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

— Герке! — засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев’яній мисочці варене м’ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м’яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала вона ж таки — молодичка з очима, як суцільний гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сипким сміхом:

— А не подужаєш збана? Що ж бо за муж єси!

— Малий я,— засоромлено відмовив Сивоок.

— Ой, гляньте на нього — малий! — молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вже дужче, та хлопець і не здвигнувся.— Бачили таке маленя! — пащекувала невгамовна молодичка.— А звідки ж ти взявся у нас тут?

— Звідти,— махнув Сивоок рукою за ліси.

— Да там люди лиш щезають,— втрутився в розмову якийсь з чоловіків,— а приходити звідтам — то й не чувано.

— Прийшли ж ми з купцем,— пробурмотів Сивоок.— А ви хто такі? Що за город ваш?

— Радогость,— молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем.— Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

— Сивоок.

— Чого б то так?

— Не відаю. Певно, через очі.

— А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

— Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

— Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки,— сказала вона,— тітка моя Звенислава хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

— Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!.. А тепер бачиш!.. І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі… Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Звениславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м’яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

— Маєш око жадібне, як і в твого купця,— суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.

— Кохаюся в гарноті, — пробурмотів,— мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида,