Диво - Павло Архипович Загребельний

— Пришелепуватий трохи отрок,— чмихнула Ягода,— здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…

— А киш! — гримнула не неї стара.— Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…

— Бачив зверху,— сказав Сивоок,— вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…

— А що Київ? — мовила Звенислава.— Київ сам собі, а Радогость — сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…

— А хотів би,— несміливо промовив Сивоок.

— Малий ще єси? — здогадалася Звенислава.

— Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим згинув, а я не відаю про себе тепер нічого…

— Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця,— суворо звеліла Звенислава.— Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп’янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

— А мені? — заревів.— Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость — я чи молокосос? А таки я — Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

— Хоче, то покажи йому, Ягодо,— сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

— Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

— Ну-ну! — загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п’яно погукував на зустрічних:

— Ну, як ся?

— А так ся,— відповідали йому.

— Чого ж би то?

— А того ж би.

— Та й що ж?

— Та й те ж.

— Чому вони так мовлять? — дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

— Бо так з ними мову заводить твій купець,— посміювалася вона.

— Так ніби не хочуть нічого повідати.

— Може, й не хочуть.

— Не вірять нам, чи що?

— А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позосталися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула — Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

— Спочинемо! — гукнула.— Бо ще ходити та ходити!

— А не буду більше ходити. Спати хочу,— сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав.— Завтра доходимо до кінця.

— Завтра мені вже не захочеться,— засміялася Ягода.

— То ходімо ще до озера,— позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

— А до озера зась! — сказала Ягода.

— Чого б то?

— А того!

— Та ти кажи!

— А я кажу.

— Дурна дівка,— сплюнув Какора,— була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в’язах переставив, а так — тільки тьфу, та й годі!

— Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера,— пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

— А що там у озері? — поцікавився Сивоок.

— Боги живуть.

— Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро,— пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

— Піди, піди,— байдуже сказала Ягода.

— Я теж хочу подивитися,— глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

— Ну піди, а я ноги посушу на сонці, — засміялася молодичка,— а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давнолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам’яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в радогощан мала надзвичайні обов’язки. Потім купець наставив вухо знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум’я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

— Переспимо, а вдосвіта — гайда,— цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то па Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то па город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами,