Диво - Павло Архипович Загребельний
Але сказав зовсім не те.
— Чому б мали квапитися?
— За тепла треба вибратися звідси,— сказав Какора.— Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.
— Не знаю, чи й піду,— відмовив хлопець.
— Як то? — купець не зумів навіть подивуватися таким словам.
— А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти — злом?
— Не відаючи.
— Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
— Заберу,— пригрозив Какора.— Присилую.
— Спробуєш.
— А то — потну, як і твого шмаркатого…
Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він прискочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:
— А тепер вставай.
— Так от же ж не встану! — розпачено заревів Какора.
— Лежи, коли хочеш!
— І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!
— Лежи.
— А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.
— Бісівська в тебе душа,— сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:
— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.
— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.
— Завтра вирушаємо,— не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
— Вдосвіта,— додав він ще.
Ягода мовчала.
— Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого.
— А дорога тяжка.
— То їдь собі, чого розбалакався,— недбало сказала вона зміненим голосом.
— Переночуємо та й гайда,— словами Какори сказав Сивоок.
— Ночуйте,— вже й зовсім холодно промовила Ягода,— напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відступив від подиву.
— Не боїшся? — прохрипів.
— Чого б мав боятися?
— Ну-ну,— зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: — Гей-гоп! Теплу жону обійму!
Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.
— Ходімо тепер до Звенислави! — гукала до них.— Веліла, щоб привела вас до неї!
— Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою,— пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: — А молокосос — молокососом.
…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених, та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
— Любо мені серед цього,— повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.
— Гарний город,— докинув своє Какора,— але люд вельми дивний.
— Чому так? — запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому — вже були потрави й густі напої в глиняних, веселково помальованих збанах.
— А не міняють нічого!
— Не хочуть, видно.
— Чому ж не хочуть?
— Бо не вірять.
— Купець — гость. Йому скрізь вірять.
— Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.
Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.
— Бога вам треба нового,— поважно мовив Какора,— християнський бог всі серця схиляє в довірі.
— Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
— Християнського бога славить цілий світ,— потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора,— луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
— А що нам?
— Багатства нового б набули.
— Маємо свого досить.
— Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
— Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м’ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
— Ну, «чого»,— запихаючись копченим вугрем, казав Какора,— людина повинна бути людиною, як купець купцем.
— От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою.— Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.
— У християнського бога храми вельми красні, — невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками і витворити таке, що й сам ще не знав що.
— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше,— сказала спокійно Звенислава,— а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Древлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас
