Диво - Павло Архипович Загребельний

ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок погляди став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.

Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто попадався йому під руку, буркотів:

— А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто й не бачив такого. Ну!

Поприв’язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:

— Гей, отроче, помагай!

Сивоок став і не рухався. Тепер знав: не піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!

— Ну! — гукнув ще Какора.

— Не хочу,— вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.

— Гей-гоп! — безжурно поспівував Какора.

Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чудувалися вони купцевому повозові, коні викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.

Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:

— Що маєш?

— А що треба? — запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.

— Питаю, що маєш? — знову повторив чоловік.

— Що треба, те й маю,— починаючи гніватись, відмовив купець.

— А не бреши.

— Маю таке, що й не снилося тобі, — наганяв йому хіті Какора.

— Гой хвалько!

— А в тебе? Драні порти та плоть смердюча! — пішов у наступ Какора.— Ну!

— Гой смішний! — захихотів чоловік.— Да в мене…

— А що в тебе?

— Да таке…

— Ну яке?

— Да й діти твої не забачать такого.

— Що ж то? Хіба пташине молоко.

— Ай молоко.

— Горобця здоїв чи жабоїда?

— Да й горобця! — чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.

— Гей, куди ж ти? — сполохано покликав Какора.

— Дак що ж з тобою?

— Стривай, що ж у тебе?

— Дак у тебе ж нічого.

— Не бачив же ти, дурню!

— Дак і нічого бачити! — сплюнув чоловік.

— А в тебе ж що?

— Да таке, що й дітям твоїм…

Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.

— Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!

Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.

— Ге,— сказав,— а білого бобра бачив коли?

— Чого? Що? — не збагнув Какора.

— Білого бобра, питаю, бачив коли?

— Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!

— Дак що ж з тобою балакати! — стенув плечима чоловік і знов завернувся, щоб іти.

— Ну! — заревів Какора.— От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?

— Бобер.

— Білий?

— Білий!

— Брешеш!

— А брешу — то й піду собі!

— Ну! Гей-гоп! Стій Що хочеш?

— А нічого.

— Як то?

— А так: не міняю.

— То й чому?

— А хай мені зостається.

— Нащо ж хвалився?

— Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер є, а в тебе нема! — чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.

— Ну людець! — звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора.— Бачив такого дурисвіта!

Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.

— Зчудувався на теє диво? — кивнув Какора на храм.— Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори — трохи вхопиш у очі!

Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м’ясо — вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.

Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.

— Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди — ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку далеч не заб’ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, і срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!

Тоді виступив наперед дебелий чолов’яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав’язане в брудну шматину. Неквапом розв’язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих