Диво - Павло Архипович Загребельний

— Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах — тільки що? Посвистиш услід?

— Я такий, що й серед ночі поцілю! — похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.

— Не можемо рискувати,— розважливо мовив Сивоок,— їх багато.

— А може, й ні.

— Багато. Знаю.

— Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?

— Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо.

Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похляли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.

Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного птаха, саме лиш чалапкання м’яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, дедалі навальніше, дедалі шаленіше.

Виникали з темряви і в пітьму щезали. Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гінкою гілкою, то лякали доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля чого біжать: чи то заради якогось діла, чи просто здуру, а чи від свавільного ляку, від якого втекти — годі й думати.

Їх врятував світанок. Хтось кинув угору трохи блідості, вмить зникли розпанахано-чорні душі лісу, над лісом окреслилася смужка неба, і сам ліс відразу мовби розступився, став просторіший, лункіший, і поблизькі багна відсунулися кудись подалі, і земля під ногами потвердла.

— А цить! — спинився зненацька Лучук і, трохи постоявши, відхекуючись, упав на коліна й притулив вухо до землі.

— Чутно? — спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокій.— Що чути?

— Тупочуть коні, — сказав Лучук.

— То й гаразд.

— Боже Свароже, поможи коней зайняти,— забурмотів квапливо Лучук.

— Коні — що! Джурила треба звести з світу.

— То вже мій клопіт,— Лучук погладив свого лука.

— То гайда вибирати дерево! — запропонував Сивоок.

— Сам виберу.

Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.

— Чи й мені разом з тобою, а чи на інше дерево? — поспитав Лучука майже слухняно.

— Як хочеш. А втім, ліпше нам триматися купи. Веселіше.

Чого-чого, а веселощів тут було найменше, але обидва спробували всміхнутися. В холодному світлі досвітку обличчя їхні були сірі, аж сині, довгі виснажливі гони по нічному лісі якось згорнули з їхніх постатей і з лиць набуту в колотнечі світу дорослість, і тепер назовні виступила їхня питома дитинність, безпомічна й неприхищена.

Вони вибрали високого гіллястого дуба, під яким, здається, мав би проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу подерлися вгору, довго шукали собі вигідних гілок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили слушної миті, бо втікачі вивернулися з-за дерев зовсім несподівано і гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрілу на лук і натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не навстріч, як то гадав зробити, а майже нагінці.

Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз, щоб разом покінчити з рудим. Джурило їхав швидко, але стріла летіла ще швидше, вона мала дістати його відразу, і він відразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневі або зсунутися набік, та стріла вже, певне, допала рудого, а він так само згуцикував на своєму огиреві, віддаляючись од дуба і від своєї смерті, він мовби й не їхав, а відпливав, одсовувався, нечутно, безгомінно, кінські копита били об землю глухо, м’яко, наче обмотані мохом, все діялося, ніби в лиховісному сні, ніч хижих прав не хотіла кінчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим існуванням, хоч мав би він уже бути мертвим, але не було часу дивуватися, Лучук мерщій пустив нову стрілу, яку наготував, для когось іншого, знов на рудого, але й од тої не сталося нічого, хіба що Джурило озирнувся і гукнув щось до своїх, з чого можна було зрозуміти, що обидві стріли поцілили в нього, але не дошкулили. Сивоок зрозумів: на рудому заморський панцир.

— Бий решту! — прошепотів він до Лучука.— Рудого не візьмеш!

Лучук ударив одного, другого, третій схарапуджено рвонув свого коня в хащі, ще кілька наштовхнулися на тих передніх, що валилися з коней, Лучук скористався з нагоди, щоб поцілити ще двох. Джурило, замість кидатися на порятунок своїм, врізав подалі від страшного місця, уцілілі пішли врозтіч по лісу, тоді Сивоок, попри загрозу зіткнення з озвірілими од страху змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней і побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечі, скочив йому на спину, кинувся ловити інших коней, не дослухаючись ні до стогонів конаючих, ні до тупотіння втікачів.

Йому вдалося впіймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги їхню несподівану невдачу з Джурилом.

— Хто ж то знав, що він прикрив своє черево,— бурмотів Лучук, невміло всідаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити.— Аби знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!

— Темно ж,— спробував припинити його похвальбу Сивоок.

— А мені однаково! Бачу й крізь найтемнішу ніч.

— Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за нами навздогін.

— Посвердлю стрілами всіх до одного! — похвалився Лучук.

— Та вірю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був.

— Отож-бо,— гордо мовив Лучук.— Ти тільки не жени коня, а то в мене в животі все перевертається.

Коні потрюхикали нога за ногою, та Лучукові однаково від незвички й невміння було тяжко, він хилився то на один бік, то на другий, його підкидало, зсувало, не встигав він випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечній похиленості, був уже весь змокрілий від зусиль, дрижали йому руки й ноги і все тіло дрижало від вичерпаності й знесилення. Однак попросити товариша, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився.

Бо й чого? Самі бігли через увесь ліс, майже не зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щирості, то Лучук ладен був усю