Червоні хащі - Фоззі
Коли він після війни пішов до армії (а це ще один доказ того, що його справу совєти якось загубили), то служив аж на Байконурі, й випадково серед хлопців у його взводі опинився українець, чия мати потрапила в Черкасах під ту саму облаву й навіть працювала з матір’ю Журби разом у Німеччині! От лишень уявіть, який дивний збіг!
«Морозенко його звали», — усміхнувся, щось своє пригадуючи, Григорій і раптом осікся — спам’ятався, що зараз не до веселощів. Але я не дивився на нього з осудом — я спостерігав за дорогою і думав, що навіть якщо він усе це колись вигадав і, призвичаївшись, сам у це повірив, Гриша все одно був правий: що більше сьогодні ми пускали стороннього до голови, то менше боліло трохи нижче.
* * *Шлунок звик до звичайного розкладу: пропустивши сніданок, він почав було бурчати під обід, натякаючи на пайку. Та щойно ми під’їхали до наших воріт, як зникли навіть натяки на апетит. Надворі біля двох червоних машин курили похмурі пожежники, а за ними стирчав чорний скелет нашого будинку престарілих.
Я собі думав по дорозі: може, згоріла тільки кухня, а до спального коридору не дійшло? Тоді зробимо зі сарайчика тимчасову літню кухню, а далі щось якось… Але дійшло. Ще й як! Замість величезного корпусу стирчали ребра колон, серед яких подекуди траплялися почорнілі шмати стін, яким вдалося встояти. Поки що. У деяких місцях іще диміло, проте й першого погляду вистачало, щоби зрозуміти: будинок утрачено остаточно.
Ми вилізли з «пиріжка», водій зі санітаром, похнюпивши голови, нагадали Журбі про гроші, отримали розрахунок і швидко поїхали, лишивши нас із візком та з подарунками напризволяще. Тоді з-за пожежної машини вийшов Петрович і почав плакати, обіймаючи нас по черзі.
— Ти, чорте старий, краще скажи, що зі собакою? — хлюпаючи носом, запитав Журба. А я згадав дещо важливіше і перебив його:
— Діти твої вчора поїхали? Не лишилися?
— Поїхали, — заспокоїв мене Петрович. А потому повернувся до Журби і сказав: — Собака побіжала за скорой, коли вона… те саме… Ну, Йосипа на морг повезла. Опісля не бачили.
— Повернеться, — впевнено заявив Журба, а я взяв Петровича обома руками за плечі й зазирнув йому в мокрі очі:
— Розповідай.
Часом збиваючись і беручи паузи, той розказав нам, що ж тут сталося цієї ночі.
Отже, шухер підняла Матвіївна. Петрович добряче відсвяткував учора відвідини і спав до останнього. Його розбуркав переляканий Славентій, який дихав через подушку, притискаючи її до рота. Ще темно було, а світло вирубалося зі самого початку, — може, щось перегоріло, а може, хтось вимкнув його. Того Петрович не знав.
Але сказав, що запах диму стояв конкретний. Він почав було збирати найважливіше: шукати паспорт, усі заначки та чистий одяг, — але до першої палати забіг Йосип, срачами відігнав Петровича від тумбочки й наказав хутко вшиватись. І в той момент загорілася стіна між палатами. Йосип устиг припасти до підлоги й пошурувати помелом під ліжками, щоби там ніхто не лишився, після чого вхопив Петровича за шкварник і витяг спочатку в коридор, де від диму вже було не продихнути, а потому швидко на вулицю.
«Відвів мене за ворота і посадив осьо там», — показав кудись поза наші спини Петрович і продовжив. Як з’ясувалося, про помело Йосип подбав не дарма, бо в такий спосіб надибав діда Опанаса, який вирішив, що знову війна, забіг до третьої жіночої і заховався там під ліжком. «Якби не Йосип, дід наш був би всьо», — сумно підсумував Петрович і знову було зібрався плакати. Але тут до нас підійшла Глаша, й оповідач миттєво змінив вираз обличчя, удавши, ніби він суворий чоловік, котрого нічим не злякати.
— Ото хлопцям розповідаю, як ми тут… — почав він.
— Молодець, — відрізала Глаша й виразно подивилася на нас.
— Таке горе, Глашенько, — сказав Журба і зарюмсав носом, — от віриш, не хотілося його тут лишати. Як щось відчував…
«Ото брехун», — подумав я, згадавши, як учора зранку ми з’ясовували, хто саме поїде. Та ці спогади, як і хитрощі Журби затьмарило слізьми, які викотилися самі, не питаючи, викликав я їх чи ні.
* * *Глаша розповідала більш конструктивно, ніж Петрович, хоча він був автомеханік, а вона — доярка. У мене так і в школі часом бувало, коли фізрук ліпше за директорку розумів, як поводитися з дітьми. Так-от, за Глашиною версією, Матвіївна, як завжди, прийшла вдосвіта й запалила пічку. Потому вийшла до комори, а тут воно як бабахне! Мабуть, той газовий балон.
«Воно ж усе старе, — тихенько казала вона, озираючись навколо, щоби пожежники не чули, — ніхто ж уже не ремонтував, бо всьо ж — під закриття». «Тобто підпалу не було?» — суворо уточнив знизу Григорій, але Глаша тільки стенула плечима і продовжила розповідати: Матвіївна відразу зчинила галас, розбудила Зіну, і вони почали всіх виводити надвір, бо кухня вже палала і вогонь перекинувся на їдальню.
Воно й так було темно, а тоді ще й пішов чорний дим, і всі боялися, що когось забудуть. І Старенький спочатку бігав із відрами, а потому знайшов Опанаса і почав помелом перевіряти, чи ніхто не заховався. На вулиці Йосип кілька разів перерахував мешканців будинку, доповів Зінці, що всі живі, й раптом упав на півслові. Йому посиніли губи, здавалося, він не міг дихати як слід.
Новіченкова додому не пішла — спала в себе. І нахапалася диму.
Її витягнула Зіна і поклала під паркан. Там вона непорушно й
