Червоні хащі - Фоззі

Журба надув губи й пішов, ображений, до сараю, де тепер був наш останній штаб. А я ще довго лежав, розмірковуючи про своє життя, поки до мене підійшла Раїса і покликала вечеряти: Матвіївна десь у селі надибала пачок десять вареників із картоплею. Щоправда, до них немає сметани, та й солі поки що не знайшли, але треба щось їсти, й ось воно — те щось.

Побачивши мене, кухарка сумно сказала, втираючи сльози: «І млинці ваші вчорашні згоріли. А смачні були… Я відклала з десяток». Але я тільки махнув рукою: які тут млинці? У сараї знайшлися якісь старі миски, ще залізні, — з них й їли з розрахунку «одна на двох». Журба їв із Карасьовим, я ж розділив несмачну вечерю з Опанасом. Той принаймні мовчав. Лишивши йому велику частину порції, я підійшов до завідувачки, котра стояла біля казана, дочекався, коли людська навала навколо неї спала, і спитав:

— Коли похорон?

— Не знаю, — через силу відповіла Зіна. — Я, Богдане Васильовичу, тепер нічого не знаю. Мабуть, вони його десь там, у районі, як бездомного проведуть і оформлять.

— Цього не буде! — рішуче відповів я. — Що хочеш, роби, але треба, щоби його привезли сюди. Там поруч із Величко було місце, село не буде проти, а труну ми десь надибаємо.

— Треба у Драбівці його, — почув я раптом голос Журби. Виявилося, що «генерал» стояв у мене за спиною. Якщо ви не знаєте, то в Драбівцях у нас найкрасивіша дерев’яна церква. Стара, правильна, якщо можна так сказати. Проте навіть мені було зрозуміло, що повноважень завідувачки на це не вистачить: тут і дозвіл на поховання, і гроші на відспівування, й автобус, і місце, і батюшка. На все потрібні гроші, час і сили. Та й навряд чи Йосип цього би хотів.

— Так, не лізь! — відрізав я йому. — Зінаїдо Георгіївно, Йосипа треба поховати тут. Це буде правильно і по-людськи.

Грузінка подивилася на нас порожніми очима, потому сплюнула вбік:

— Мені й так за все це сидіти… Давайте спробуємо.

Увечері Матвіївна з Анатоліївною пішли по селу і домовилися, що кількох наших місцеві візьмуть до себе — на пару днів. Але взяли тільки жінок, до котрих на правах офіційного чоловіка притулився Славентій. Лишилося населення першої та другої палат і обслуга. Зі сараю повикидали весь десятиліттями накопичуваний мотлох, зі села принесли сіна й розстелили собі на підлозі.

Спати було майже зручно, й усі пригадували дитинство, подекуди сміялись, і жах потрохи залишав нас. Уранці ми поснідали тими ж таки варениками, до яких цього разу додали сметани з аджикою, — це вже було краще. Протягом дня ми набивали старі підковдри сіном, доводили до ладу сарай, а з району прислали на поміч якихось МНСників, котрі привезли бочку води, польову кухню з продуктами, а в саду викопали яму й поставили над нею будку туалету.

Коротше, вже якось можна було й жити. Літо точно протягнемо, а далі… «Далі ще треба дожити», — оголосила Зіна і додала, що Йосипа привезуть на похорон, коли закриють справу про його смерть. Обіцяли довго не затягувати, бо місця в районній кадаверні мало.

Наступного ранку до нас приїхало телебачення. Молода зубата дівка сказала, що треба зняти сюжет про пожежу, і попросила посадити ветеранів на згарище і зробити так, аби вони плакали.

«Зараз ти в мене заплачеш!» — наверещала на неї Зінка і прогнала, хоча наші були не проти. Телевізійники познімали там щось через паркан і дриснули, а що з того сюжету вийшло — не знаю: нам тепер дивитися можна було тільки в небо…

Йосипа привезли через день. Ми навіть підготуватися не встигли. У маленькій труні він здавався зовсім крихітним, наче сивий хлопчик. Зіна припрягла тих двох, із лікарні, допомогти з ямою на цвинтарі, бо місцеві від завідувачки вже втікали — так вона їх задовбала, вимагаючи то того, то сього. Лопата, між іншим, уціліла. Йосип її тоді в сараї й заникав, і от вона нам у нагоді й стала.

Його вдягли в якийсь костюм, схожий на стару коричневу шкільну форму. Журба запропонував перевдягнути його в жовту українську футболку, та ця пропозиція не знайшла підтримки, тому він просто поклав футболку Старенькому в ноги.

Ми знову йшли на кладовище, згадуючи похорон Кривої. Тоді настрій був світліший: нам було куди вертатись — от у чому річ. А тепер кожен приміряв цю труну на себе, й іншого виходу не передбачалося.

Якби ми комусь були потрібні, то навряд чи опинилися б у будинку престарілих. Тут тобі не Америка, де діти легко позбуваються батьків.

Тією самою лопатою лікарі чи хто там вони були викопали неглибоку яму. Цього разу Йосип був по інший бік процесу і не міг стежити за роботою. Було так спекотно, що самотужки ми би не впоралися — полягали би поруч.

— У Кривої-то яма краща була, глибша й не така… крива, — поруч зі мною вгніздився на кріслі Журба. Він давно забув, що ми посварились, а нагадувати йому я не хотів. Така вже Гриша людина.

Не дочекавшись моєї реакції, сусід продовжив висловлювати все, що мав на душі:

— А я, Богдане Васильовичу, скажу вам, що Йосипові нашому пощастило: помер під небом, — може, й зорі бачив.

Я мав певні сумніви щодо зірок (там же диму було, мабуть, повно), та вирішив не псувати вже зіпсованого. Від убогих у мене завжди серце рвалося навпіл, а тепер я сам став таким…

— А