Червоні хащі - Фоззі

Санітар злякався і дриснув за машину, та Журба був готовий і до цього:

— Да, звоні Ковалєнко. Хай прішльот пару хлопцев. Тут рєцидів бикуєт, — після чого знову сів рівно й подивився в очі новосельцеві, котрий прибрав із обличчя бажання надавати нам по старих кістках, а просто дивився, роззявивши рота. — Значит, одна нога здєсь, другая — там. Іщи альбоми еті… — тут Журба різко розвернувся до мене: — Скока їх?

— Альбомів? Три…

— Всі три, падло! Знаю я вас: хер шо викінєтє — всьо под жопу скірдуєтє. Понял?

Покупець мовчки хитнув своїм прибитим обличчям, витер долоні об майку і нарешті відхилив хвіртку.

— Свободєн! — гаркнув йому вслід Гриня, і той почапав до хати, де у дверях уже стирчала його дружина з малим на руках. Але бажання вітатися з нею та нагадувати про давню обіцянку я не мав. Навіть навпаки, я пригадав дещо інше і закричав туди:

— І вішні нам! Кульок! — після чого тихенько пояснив Журбі: — Мої ж дерева: я їх саджав, я їх доглядав — маю право.

Новосельця не було хвилин із десять. Я вже думав, що той покидьок оговтався і шукає рушницю. Та він з’явився на місці, де стільки років стояла наша ялинка, тримаючи під пахвою мої альбоми, а в долонях — пакет із вишнею. Обережненько підступив до Грині, поклав усе це йому на коліна й відступив до воріт, перелякано переводячи погляд із візка на мене і назад.

— Пшшшол! — вигукнув йому Журба, і ми почали розвертатися. Посеред дороги Гриша знову перехилився через підлокітник і наостанок прокричав: — Спалимо машину йому нахер!

— Кому? — настала черга лякатися водієві «пиріжка».

— Будеш триндіть дофіга — і твою спалим, — пробуркотів Журба, і тоді вже той кинувся допомагати мені пересаджувати «генерала» до машини і вантажити порожнє крісло у багажник.

Ми сиділи, переводячи подих, а машина перевалювалася з ями на яму, ледве рухаючись до виїзду зі села. За кілька хвилин ми порівнялися зі школою, і я знову почав уважно роздивлятися, що до чого. Усе зачинено — літо. Проте враження занедбаності не покидало: господарське око помічало, що дерева стоять побілені, але трава висока — давно не косили. І вікна брудні…

Ні, не так я собі все це уявляв і вже ледь не жалкував, що повернувся. Та на руках були мої альбоми. Я перегорнув їх нашвидкуруч — ніби все на місці.

Отже, не дарма з’їздили, ще й того довбня шуганули, нехай йому грець! А спогади… Спогади найліпше лишати при собі й не дражнити їх.

Так я собі думав, сумуючи, аж поки на зупинці за селом побачив жінку з маленькою дитиною, а за мить упізнав у тій жінці дівчинку, котра в мене навчалась, — Оленку. Охайна, чиста, чекає на автобус. І хлопчик у неї теж красивий, із білявим волоссям, — як Тарасик на картині в моєму колишньому кабінеті. Отже, не все погано. І не все було дарма! Від цього потрохи мені стало легше, ніби я раптом пригадав те, що давно забув і постійно намагався повернути.

Тепер водій поїхав уже не вздовж Дніпра, а через Смілу. Ми були не проти, хоча нас і не питали. Попереду перелякано мовчали, навіть музика не грала, а ми час від часу розмовляли, потрохи поїдаючи мою вишню. Раз у раз доводилося зупинялися, бо престарілі міхури, як уже мовлено, жили за власним розкладом. На першій зупинці з’їли тормозок. Навіть санітарові з водієм трохи перепало.

Журба скрізь шукав відеокасети, невгамовний. А я вирішив, що було би непогано купити футболку збірної й подарувати Йосипові, щоби її вдягав на перегляд свого чемпіонату, який він зробив і нашим, спільним. Гриня цю ідею підтримав, і вже на наступному полустанку ми купили таку в чоловіка, котрий продавав іграшки та надувні кульки. За двадцять п’ять гривень. Ні про який «адидас» не йшлося, та вона була жовта і з емблемою, — що ще треба?

Ми почали жартувати, уявляючи, як Йосип урочисто спалює свою незмінну тільняшку, як старанно пере футболку в рукомийнику і стежить, аби вона сохла на найкращому місці серед білизни, яку в будинку престарілих перуть без упину. Доживете — самі побачите, як воно. Уже сідаючи до «пиріжка», стежачи одним оком, аби я поклав пакет із покупкою на полицю до постера, Журба раптом звернувся до санітара:

— Чуєш, хлопче, ану йди сюди.

Той трохи перелякано наблизився до нас — вочевидь, побоюючись пана «генерала». Та Гриня посміхнувся йому назустріч, поліз до кишені, дістав звідти гроші й простягнув тому п’ятдесят гривень:

— Чуєш, злітай у магазин, візьми маленьку пляшку коньячку. «Десну» або щось таке, — і повернувся до мене: — Будеш?

— Ти ж знаєш, що не буду.

— Ну, тоді я за тебе.

Санітар узяв гроші, роззирнувся навколо й почапав до найближчої точки, а Журба, трохи подумавши, крикнув йому в спину:

— Чуєш, і вам пляшку візьми! На вечір!

Той повеселішав, хитнув головою і миттєво повернувся. Ми рушили, і тепер атмосфера в машині значно потеплішала. Схоже, з цього треба було й починати, бо нічого нового: не підмажеш — не поїдеш.

Місцями дорога була погана, іноді трохи ліпша, та нам було все одно — аби їхати. Ціле життя дорога була для мене сповнена відповідальності — не за родину, то за школярів, — а тут чи не вперше з часів дитинства я їхав собі вільно, не переймаючись анічиїми апетитом, настроєм, станом здоров’я та природними покликами.

І всі проблеми в дорозі десь губилися: я не знав, куди мені далі подітися після закриття