Червоні хащі - Фоззі
Проводжаючи поглядом припарковану на узбіччі фуру, Журба усміхнувся і сказав: «А я, було врем’я, ледь не став шофером. Уже дорослий був, дочка школу закінчила, а до нас у село привезли то кіно — «Конвой», пам’ятаєш?». Я підтвердив, що пам’ятав, звичайно — «Рєзіновий Утьонок, кря-кря».
Гриня передивився кілька разів те кіно (в нас як зазвичай? Що привезли, те щоп’ятниці й дивишся), і щось його воно так зачепило, що він звернувся до сусіда, котрий працював на фурі, й запитав, як улаштуватись у «СовТрансАвто». Навіть листа кудись писав, але відповіді не отримав. А з часом те нестримне бажання змінити своє життя і поїхати на захід сонця кудись зникло.
Я розумів його: світ був такий великий, а ми жили ціле життя по батьківських хатах, які електризували, коли нам було вже років і років. І нічого не бачили, крім власного городу, поповнюючи багаж знань про цей світ винятково з допомогою телевізора чи кіно. І час від часу хотілось усе це закинути, забути і вирушити в дорогу — так, аби далеко й надовго.
— Шкодуєш, що не поїхав тоді?
— Та ні… Майже ні…
Відповівши мені, Журба сплюнув кістку від вишні в кульок і широко усміхнувся червоним від ягід ротом, не соромлячись відсутніх зубів. Щиро, бо сьогодні все було щиро. Такий уже день випав.
* * *Десь за годину після Сміли я закуняв, притулившись до Гришиного плеча. Машина гойдалася на дорозі, ніби човен восени, і я провалився в сон, у якому сидів так само поруч зі Журбою, тільки в літаку. Мабуть, до Ізраїлю летів, куди ж іще? Уві сні Гриша сьорбав із пляшки, низько нахиляючись, аби його ніхто не побачив, а я сидів і боявся, що незабаром літак почне знижуватись, а при посадці ж усе небезпечне зазвичай і відбувається. Тому трусився в тому кріслі й просив у когось, аби ми ще трохи політали.
Політ обірвався на тому, що Журба штовхнув мене у плече і сказав: «Під’їжджаємо». І ось тобі відлуння того сну: Гриша дістав із-під ніг пляшечку, відсьорбнув звідти і викинув, уже порожню, кудись за спину. Запах алкоголю щось нагадав мені, й трохи згодом я таки надибав у пам’яті, що саме.
— Чуєш, Гришо, а чого наша лікарка п’є? Що з нею сталося?
— Новіченкова?
— Ага.
— Та Бог її знає… Тому що в неї спиртяга дармовий. Любий би на її місці пив. А взагалі не знаю, — в Йосипа спитаєш.
Ми їхали лісосмугою, човгаючи колесами по бетонці. Десь попереду блиснув Дніпро, та ми повернули ліворуч і довго їхали лісом, поки почалися перші будинки. Показавши на одне одоробло з білої силікатної цегли, Журба зі задоволенням протягнув:
— Суддя наш, Ващенко. Такий жук…
Будинок був великий, високий, із багатьма вікнами, та якийсь потворний. Було видно, що господар не звик вагатися.
— І що, ти заздриш йому?
Журба задумався, не прибираючи посмішки:
— Не те, щоби заздрю… Я йому якось позичив гроші: він яхту в Києві брав, — так він чотири роки не віддавав, аж поки я прийшов просити. Жадібний, падло, в усьому. Та будинок поставив великий: і собі, й усім дітям. Звідси не видно, а там у нього басейн із вишкою.
Вловивши в його голосі надмірну повагу, я вирішив зруйнувати цю ідилію:
— Ти маєш на увазі, що треба було й тобі робити інакше? Треба було хабарі брати й боргів не повертати?
— Та, може, і треба було…
— А що би на те твій Бог сказав? Заповіді й усе таке?
— А ти впевнений, що Бог сюди хоча би раз заглядав? — відповів питанням на питання Журба і вперся обличчям у вікно. Григорівка лежала у прогалині на березі Канівського моря. Красиве місце, та село — звичайне. Не всі тут працювали в суді й будували кубики у три поверхи, — здебільшого траплялися звичайні будинки, і розхристані, й недобудовані, й закинуті.
— А тут усе маленьке, все забацане, — зі сумом у голосі вирік Григорій. І я вирішив не ображатися на нього за заповіді:
— Ага, й у мене в Рублівці — теж. То ми собі намріяли, що вдома все красиве та величне, а воно щось трохи не так.
Але вже за кілька хвилин Григорій підбадьорився і скерував повертати на перехресті праворуч:
— Я ж казав, що в мене зараз племінник із родиною живе? Ну, хату доглядає. Сьогодні вже пізно — повечеряємо та полягаємо. Зранку на кладовище підемо, про наших тобі розповім. Потому пообідаємо, як полагається, та на Хащі поїдемо.
Схоже, ми наближалися, бо мій сусід закрутився на місці, намагаючись нічого не пропустити, і невдовзі сказав:
— Давайте десь тут, он за деревом, зліва, — та чомусь дивився в інший бік, через моє плече. Водій із полегшенням закурив і знайшов місце між двома деревами, притулившись капотом до білого кам’яного паркана.
— Твій? — запитав я, вказавши на паркан. Журба у відповідь хитнув головою і здивував усіх присутніх, вийшовши з машини власними ніжками. Я-бо знав, що при нагоді він може й сам ходити, проте екіпаж вважав «генерала» остаточним інвалідом і зайойкав.
Вечоріло. У палісаднику навпроти якась жінка поливала зі шланга квіти і дивилася на нас тим сторожким поглядом, яким українці споконвік видивляються, а кого це біс приніс до їхніх воріт.
Біля її ніг терлися
