Червоні хащі - Фоззі

— І я не їздив. Нехай на хворих витрачають, а я не буду. «Не треба мене хоронить», — кажу їй.

— Дружині?

Журба ніби не розчув і знову повернувся до вікна. Ми наближалися до недобудованої Чигиринської АЕС. Тільки цього щастя нам не вистачало після Чорнобиля. Як там співали тоді? «Їхали козаки, гуркотів їх трактор»? Добре, що не встигли добудувати.

Ми наближалися до мети, і з кожним наступним упізнаваним поворотом серце починало битись усе частіше. У машині було спекотно, піт заливав очі, і я ще подумав: може, дійсно попросити в санітара чогось заспокійливого? До того ж все оплачено. Проте вирішив, що це — нервове. Зараз повернемо від річки, скоро й рідне село.

Воно так у нас скрізь: що далі від траси, то гірше. І на свіже око все було якесь занедбане. Дорога завжди після зими псувалася, та потому її зазвичай укатували трактором. Але цього року стан її значно погіршився, так ніби трактор до нас не доїхав. До них, звичайно, до них…

Чи то після Черкас рідна Рублівка здавалася закинутою, чи то подумки батьківщина видавалась охайною та доглянутою, а тут дивіться: там паркан нахилився, там зарості замість городу. Я розумію: літо, не до того, — та все ж…

Ми проїхали повз Степанову хату, і вона теж здалася мені брудною. Мабуть, Степанів зять знову запив, бо за тверезого господаря такого безладу не буває. А за його хатою — недобуд, який іще років двадцять тому почав виганяти один удівець із Китайгорода та й закинув. Так до нас і не переїхав, а перший поверх потрохи вростав у землю. На мене цей будинок завжди сум наганяв, бо це неправильно, коли починаєш щось будувати і кидаєш цю справу. А зараз мене все наводило на сум, попри радісні очікування.

— От вас коли електризували? — спитав Журба, уважно роздивляючись навколо.

— У п’ятдесят дев’ятому.

— А нас аж-но в шістдесят сьомому. І де, спрашується, та лампочка Ілліча, га?

— Куда єхать? — обернувся до нас санітар. Він після базарчика відкоркував пляшку пива й дещо подобрішав.

— Прямо. Тут скрізь прямо.

За кілька хвилин показався наш зелений паркан, і я нагострив очі, привставши на сидінні. Помітивши це, трішки підвівся і Журба: «Тормози!». Біля воріт з’явилася нова лавочка. Ми не мали в ній потреби, бо часу не було на дільничні теревені, — а цим, диви, знадобилася! Машина притиснулася правим боком до сусідського паркана і заскрипіла, затихаючи. Водій зібрався було вилазити, але санітар йому щось тихенько сказав, і той, матюкнувшись собі під ніс, знову завів «пиріжка» і став трохи далі, та вже лівим боком.

Воно і зрозуміло: йому зручніше вилазити, — а як нам? Нічого, що ми платимо гроші? Загадавши собі після повернення нацькувати Йосипа на цього жуліка, щоби той постраждав перед розрахунком, я почав вивантажувати Журбу. Нарешті впорався. Піт знову залив очі, а серце почало вистукувати, що той зайчик по пеньку в мультику.

Біля лавочки тим часом з’явився старший син новосельців. Він їв вишню з миски й мовчки дивився на нас. Я доштовхав візок до воріт, укотре витер піт і привітався. Мале жлобеня нічого не відповіло, продовжуючи їсти вишню, плювати кістки на дорогу і дивитися кудись крізь нас.

— Чуєш, охламоне, — не витримав Гриня. — Ану батька клич!

— Певно, батько на роботі. Маму позови, — сказав я, пригадавши, як я від’їжджав і що вона мені тоді обіцяла. Малий повільно обернувся й пішов до хати, не забувши затулити за собою хвіртку.

— Та вдома він. Бач, машина стоїть, — показав пальцем кудись углиб двору Журба. І дійсно, там стояла зелена «Нива» — праворуч від хати. На місці нашого сараю! Усе, гаплик моїм вирізкам! І всім інструментам! Вони знесли той сарай, а я ж його і не добудував як слід. І чим тепер я ліпший за того китайгородця, га?

Я стояв біля воріт, які сам почепив багато років тому, і їв себе, не знаходячи виправдань. І, ніби на додаток до цієї ситуації, біля хвірточки з’явився новоселець, причому був він, судячи з усього, порядно п’яний. Але ж іще обід, — коли він устиг? Чи після вчорашнього ще не відійшов? Витерши почервоніле неголене обличчя, він вийшов, подивився запаленими очима на нас, на вулицю, на «пиріжок», знову на нас і нарешті спитав:

— Шо нада?

Я повільно видихнув, намагаючись заспокоїтись, і почав:

— Це я вам хату взимку продавав.

Він нічого не відповів. Дивився на нас, ураз ставши копією свого старшого сина, — тільки миски не вистачало. Я спробував заручитися словами його жінки:

— Дружина ваша казала: якщо щось забули, можна забрати. А я альбоми з вирізками забув… І взагалі хотів оце заїхати, бо поруч опинився.

— Нема нічего, — нарешті здобувся на відповідь покупець, узявся за хвіртку і почав її відчиняти, щоби зайти у двір. Оце тобі й заїхав додому! Скільки ж разів уявляв собі цей радісний момент, а тепер отакої… Я вагався, намагаючись підібрати потрібні слова, але тут до справи знизу взявся Григорій.

— Слиш, перхоть. Ану стал ровно!

— Шо-шо? — його рука застигла. Та обертався він до нас уже з погрозою: — Тобі, дєда, шо, зуби жмуть?

Але Журба сьогодні вже тренувався, тому зустрів нову негоду з готовністю:

— Ти как, бляха, с генєралом разговаріваєш? Давно баланди нє хавал? — Гриня перехилився через підлокітник крісла, повернувся до нашого «пиріжка» і гаркнув до санітара, котрий спостерігав за нашою розмовою,