Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Оскільки ми приїхали першими, то запросили подорожніх розділити з нами наш підобід, розставлений на землі під деревами; жінки прийняли запрошення, але з сумом, особливо ж молода дівчина. Часом вона чуло поглядала на молодого погонича, який ревно прислужував їй, на що літня дама дивилася з жалістю й сльозами в очах. Я помітив їхню зажуреність і був би радий сказати їм що-небудь втішне, але не знаючи, як почати, просто мовчки їв.

Ми рушили в дорогу; моя добра тітка присунулася до незнайомої дами, я ж наблизився до молодої дівчини й бачив, як молодий погонич під приводом поправляння сідла торкався її ноги чи руки, а один раз побачив навіть, як він поцілував їй руку.

Через дві години ми дісталися до Олмедо, де мали переночувати. Тітка моя веліла винести до дверей корчми ослінчики й сіла поговорити зі своєю супутницею. Через якийсь час вона доручила мені піти й сказати, щоб їм винесли шоколаду. Я увійшов у дім і, прагнучи розшукати наших людей, опинився в кімнаті, де побачив молоду дівчину в обіймах свого погонича мулів. Обоє заливалися гіркими сльозами. Коли я побачив це, у мене серце мало не розірвалося; я кинувся на шию молодому погоничу й розплакався, як безумний. Тут надійшли обидві дами. Моя тітка, надзвичайно схвильована, витягла мене з кімнати й запитала про причину тих сліз. Не знаючи, чому ми плакали, я не міг їй нічого відповісти. Коли вона почула, що плакав я без жодної причини, то не могла стриматися, щоб не розсміятися. Тим часом друга дама закрилася з молодою дівчиною; ми почули, як вони плакали разом і не вийшли аж до вечері.

Трапеза наша не була ані довгою, ані веселою. Коли прибрали зі столу, моя тітка повернулася до незнайомої дами й сказала:

— Сеньйоро, хай мене Бог боронить від поганих думок про ближніх, особливо про тебе, бо мені здається, що душа в тебе добра й справді християнська. Крім того, я мала приємність вечеряти з вами й завжди буду цим гордитися. Тим часом мій племінник бачив, як ця молода дівчина обіймала простого погонича мулів, щоправда, вродливого хлопця, з цього боку я йому нічого не можу закинути, але я була здивована, що ти, сеньйоро, не бачиш у цьому нічого поганого. Без сумніву — я не маю ніякого права… але маючи честь вечеряти з вами… при цьому дорога до Бурґоса досить далека…

Тут моя тітка так заплуталася, що ніколи б не вибралася з цього, якби друга дама, дуже вчасно перервавши її, не сказала:

— Саме так, ти, сеньйоро, маєш право після того, що ти бачила, питати про причини моєї поблажливості. Я повинна би промовчати, але бачу, що не варто приховувати від вас щось, що має відношення до мене.

Сказавши це, поштива дама дістала хустку, витерла очі й почала так:

Історія Марії де Торрес

Я є старшою донькою дона Емануеля де Норунья, оїдора трибуналу в Сеґовії. У вісімнадцять років мене видали заміж за дона Енріке де Торреса, полковника іспанської армії у відставці. Мати моя померла за кілька років до цього, батька ми втратили через два місяці після мого шлюбу і взяли у свій дім мою молодшу сестру Ельвіру, якій тоді йшов лише чотирнадцятий рік, але вона вже славилася своєю красою на всю округу. Спадку по батькові не було майже ніякого. Щодо мого чоловіка, то він мав досить значний маєток, але, згідно з сімейною традицією, повинен був виплачувати пенсію шести рицарям мальтійського ордена й утримувати шість монахинь, що поріднилися з нами, так що в кінцевому підсумку наших доходів ледь вистачало для пристойного життя. Щоправда, щорічна підтримка, яку двір виплачував моєму чоловікові за його колишню службу, дещо покращувала наше становище.

У Сеґовії було тоді багато дворянських домів, не багатших за наш. Поєднані спільною вигодою, вони дотримувалися звичаю суворої економії. Рідко коли ходили одні до одних у гості: жінки виглядали з вікон, чоловіки прогулювалися вулицями. Багато грали на гітарах, ще більше зітхали, бо все це нічого не коштувало. Фабриканти вігоневого сукна жили розкішно, але оскільки ми не могли їх наслідувати, то мстилися, зневажаючи їх і висміюючи всіма можливими способами.

Чим старшою ставала моя сестра, тим більше гітар звучало на нашій вулиці. Деякі музиканти зітхали, інші бриньчали або зітхали й бриньчали одночасно.

Міські красуні сохли від заздрості, але та, яка була об’єктом цього поклоніння, не звертала на нього ніякої уваги. Моя сестра майже завжди ховалася у себе в кімнаті, я ж, аби не виявитись неввічливою, сідала у вікні й говорила кожному кілька вдячних слів. Це був неминучий обов’язок, від якого не можна було ухилитися, проте коли останній гітарист ішов геть, я зачиняла вікно з несказанним задоволенням. Мій чоловік і сестра чекали на мене в їдальні. Ми сідали за скромну вечерю, яку пожвавлювали тисячами жартів над залицяльниками. Кожен отримував своє, і я гадаю, що якби вони чули, що про них говорять, то наступного дня ніхто б з них не вернувся. Ми не щадили нікого; ці розмови справляли нам таке велике задоволення, що часто ми лише серед ночі лягали спати.

Одного вечора, коли ми обговорювали улюблену тему, Ельвіра, ставши серйозною, сказала:

— А чи ти помітила, сестро, що коли всі бринчальники вже розійдуться з вулиці й погасне світло в передніх кімнатах, тоді можна почути дві чи три сеґідильї, які співає справжній майстер, а не звичайний аматор.

Мій чоловік підтвердив ці слова й додав, що він і сам вже це помітив. Я пригадала собі, що й справді чула щось подібне, і ми почали жартувати з моєї сестри і її нового залицяльника. І усе ж нам здалося, що вона сприймає ці жарти не так весело, як зазвичай.

Наступного дня, попрощавшись з музиками й зачинивши вікно, я погасила світло й залишилася в кімнаті. Незабаром я почула голос, про який нам говорила сестра. Співак почав з майстерної прелюдії, після чого заспівав пісню про насолоди таємниці, ще одну про боязке кохання, а потім я вже нічого не чула. Виходячи з кімнати, я побачила сестру, яка прислухалася під дверима. Я вдала, що нічого не бачу, але