Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
— Хлопці, ви подивітеся на нього... Хіба він смирна тварина сайгак? Та лютий звір! І батько твій був лютий — все за тіткою Одаркою ганявся з сокирою, коли тітчин чорний кіт перебігав йому дорогу. І дід... І ти не ліпший... Усі ви люті, хоч верти, хоч крути, а люті та й годі.
Або ж численні Макухи. Вони ж усі Кушніри, бо займалися вичинкою шкурок ще за "царя Гороха". Але десь комусь з них не пощастило в "сімейному" бізнесі, він завжди "горів" на вичинці і, звісно, гуляйпільці тут же його перехрестили з Кушніра на Макуху. І тепер хоч пали цей "гулящий" народ, а він все одно на всіх Кушнірів каже "Макуха". Навіть волосний писар якось спитав одного з таких небораків з Пологівщини (не з Гуляйполя!):
— Як твоє прізвище?
— Кушнір.
— A-а, значить, Макуха. Так і запишемо, — і спокійно написав: "Макуха Петро".
Та що там далеко ходити? Тут свої, рідні, під боком, і ті не проживуть й року, щоб не переназвати один одного. Приміром, Махно. Це також не його справжнє, допотопне прізвище, а вулична кличка ще за Козаччини. Розповідають, що колись усі Махни були звичайними Міхненками. А на якомусь витку їхнього життя хтось із них, найзнаменитіший, народився і був до скону свого життя махнатим, як мавпа. Ось і прозвали його Махном. І пішли від нього вже не Міхненки, а Махни.
Може й справді так було, хтозна. У цих гуляйпільцях розібратися надто важко. То дійсно цікавий народ, який споконвіків живе за своїми неписаними законами, порушити які не дано права нікому. А найліпше — жити з ними у мирі і дружбі, то й вони тоді — душа в душу з тобою. Вірнішого товариша, ніж гуляйпілець, не знайдете у світі. І не шукайте!...
А тим часом вечірка в хазяїв Фаїни Гаєнко набирала своїх темпів. Сашко Нетреба і Гриша Лютий заспівали на пару свою коронну пісеньку:
Казав мені батько, Щоб я оженився, По досвідках не ходив Та й не волочився.Закінчили співати й пішли у двір охороняти "гуляще" начальство. А Щусь показав усім присутнім вищий клас "чечітки". Він, бісів син, у танцях був, як і в герці на коні, мов дзига. Махно не танцював, бо грав на гармошці, яку привіз із собою. З нею він носиться, як кіт із салом. Вона в нього завжди лежить у бойовій тачанці, загорнута у райдужне, виткане його матір'ю, рядно. Грав він, на диво, грамотно й віртуозно. І де він навчився музики, ніхто не знає. Звичайно, на каторзі, в Бутирці. Там Нестор за дев'ять років пройшов усі свої університети: політичні, мистецькі, житейські. Він вивчив у Бутирці філософію, літературу, мистецтво. На його вірші каторжани співали пісні. А особисто сам Нестор полюбляв пісні тужливі, спокійні, здебільшого козацькі, у яких прославлялися звитяга, сміливість, боротьба за волю й незалежність України.
Коли усі, в тому числі й Щусь, закінчили танцювати, Махно заграв і заспівав бархатно-приємним баритоном:
Ой наступала та чорна хмара, Став дощ накрапать. Ой там збиралась бідна голота До корчми гулять. Пили горілку, пили наливку, Ще й мед будем пить. А хто з нас, братці, буде сміяться, Того будем бить.Махно обірвав цю пісню й замінив її іншою:
Ой чого ти, дубе, На яр похилився? Ой чого, козаче, Не спиш, зажурився?...Нестор замовк, про щось замислився. І щоб змінити його мінорний настрій на інший, господар запропонував заспівати усім разом пісню "Розпрягайте, хлопці, коні", яку він недавно почув від махновців і яку зараз співає усе Гуляйполе.
Заспівали гуртом і цю. Потім усі господарі пішли у свою спочивальню, а молодь ще довго гарцювала. Розійшлися парами по кімнатах десь опівночі: Нестор, звісно, з Галиною. Отак, в теплі і перед розстеленим широким ліжком з м'якою периною, він