Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

з Галиною вперше. Тоді, в лісі за Гуляйполем, між ними так нічого й не було. Просто, Нестор лише промучився з нею всю ніч і поїхав додому, спіймавши облизня. "Фортеця" — таке прізвисько в Кузьменчихи — йому не здалася, і він, ображений за це, вирішив у її бік і не глянути. Та у мозку все частіше з'являлося її ім'я, і серце все гучніше билося, коли очі бачили цю надто гарну й розумну даму. І все-таки, можливо не підійшов би до неї на мітингу й сьогодні, якби Негребецький наче ненароком не проговорився, що в штаб приходила Галина Андріївна... Приходила! Ага, все-таки загризла жаба, коли почула, що Нестор одружився з Тіною. "Фортеця" здалася без бою? Отак їй і треба! Щоб не прагнула плигнути вище своєї долі... Не плигне! Сьогодні Нестор вибрав проти неї зовсім іншу тактику — ніжної байдужості: зацілує її до запаморочення, доведе до червоного заліза і знехтує її тілом. Махно умів це робити, і навчився такому мистецтву, звісно, не в Бутирці, де промайнули його найкращі парубоцькі роки у карцері та в кайданах, а вже тут, у Гуляйполі, після повернення з каторги, коли в нього була можливість майже щодня і щоночі бути з новою і свіжою сільською дівчиною. Він гуляв шалено, бувало мав дві-три дівчини на добу, наче прагнув надолужити згаяне в казематах. Дівчат і жінок було кругом до бісової матері, але палкого кохання до них у Нестора не виникало. Серед цього цнотливо-спортивного бедламу були й винятки — Настя з Поліг і Тіна з Дібрівки, з якими Махно навіть ризикнув одружитися. У Насті Васецької росте від Нестора син. Бачив його кілька разів: маленький, хворобливий і чомусь Нестора жахається. Певно, зроблений на п'яну голову. А на яку ж? Звісно, на п'яну. Бо тверезим з Настею ніколи не спав і не спав би.

Дібрівська Тіна також блиснула промінчиком, трохи погріла його й зблякла, погашена новою зіркою на небосхилі — Галиною Кузьменко. Від неї моторошно на серці і разом з тим віє приємним теплом. Подібного незвичного почуття, викликаного жінкою чи дівчиною, у Нестора ще не було ніколи. Невже і його полонило справжнє кохання, про яке він читав лише у французьких романах?...

Нестор почав цілувати Галину з очей. Вони в неї темно-карі, великі, наче глибокі чорні озера, у бездонному лігві яких щоночі купаються небесні зорі... Від очей перейшов до щік. Лице її чисте, перкально-біле, трішки веснянкувате вгорі і пахло, як і тоді, в лісі, одними й тими ж парфумами солодкуватого смаку. А губи! Вони — рожеві, припухлі, наче навмисне створені природою для ніжного поцілунку. Коли Нестор пригубив їх, Галина розкрила свого рота, і Махно відчув, як вона з жадібністю голодного звіра цілувала його, голублячи своїм язиком його обличчя. А коли Нестор перейшов до вух і доторкнувся поцілунком мочок, Галина спершу скрикнула, наче чимось несподівано була вжалена, і вся затремтіла, мов осиковий лист на легенькому вітрі. Отаман зрозумів, що мочки — то вершина збудження її єства і ще ніжніше взявся їх цілувати. Галина зашепотіла:

— Любий мій... Несторочку... Зачекай... Я роздягнуся... Я більше не можу... Візьми мене...

Візьми... Усю візьми...

Вона поспіхом скидала вишиту блузу, спідницю, штани... Роздяглася, як мати народила, і стояла при місяці, що світив у вікно, наче статуя, виточена з білого мармуру. Яке у неї все принадне! І цупкі рівні ноги, і вище них... А груди, налиті кров'ю, були пружні й стояли правцем, лише періодично, разом з усім тілом, здригалися, закликаючи до себе, і притягували, як магнітом. Нестор торкнувся їх губами, і Галина поточилася до ліжка, лягла на нього, розкинула руки й почала важко дихати, хоч, відчувалося, що їй було зовсім легко на душі.

— Іди до мене, коханий, — тихо сказала вона, і Нестор наблизився до неї, однак межі, за яку він вирішив сьогодні не переступати, не порушив. У них усю ніч було платонічне кохання.

...На тому Світі. В кінозалі:

ЄЖОВ(підхопився з місця, закричав істерично). Махно — садист, якого Земля не бачила! Це ж треба отак з гарної жінки знущатися?... Навіть я чогось подібного не придумав.

БЕРІЯ. А я придумав... Вай-вай, придумав. Бувало посаджу дружину якогось генерала на свій голий живіт і примушую її язичком... ну, самі здогадуєтеся, що робити. Ай вай-вай, як приємно...

КАЛІНІН. І я в цьому плані не безгрішний... (з насолодою жує свої ріденькі вуса). Лише все робив тишком-нишком... Щоб ніхто не знав.

Присутні комуністи зареготали.

СТАЛІН. Чиє б мимрило, а твоє — мовчало. Товариш Сталін усе про "всесоюзного старосту" знає: і як заманював до себе цукерками неповнолітніх, і як з ними забавлявся в пофарбовані яйця. До речі, ти їх справді фарбував, робив з них українські писанки?

КАЛІНІН. А я що?... Я — нічого... Я — тільки...

СТАЛІН. То ж бо... Дай іншим, більше знаючим у таких справах, слово мовити... Скажімо, товаришеві Брежнєву.

БРЄЖНЄВ. Пригадую, як у Запоріжжі, коли був там першим секретарем обкому комуністичної партії, прямо в моєму кабінеті і прямо на широкому столі... Я і вона, як зернята без лушпиння,... голенькі. Тут потрібно пошвидше, а в мене ні туди ні сюди... То й може у Махна тоді заклинило?

СТАЛІН. А що скаже з цього приводу товариш Ленін? Щось не чую його голосу.

ЛЕНІН. Я — тут... Я — тут. Не переживайте, товариші більшовики... Я завжди з вами. А