Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
Вже десь на п'ятій чи шостій чарці Федя Щусь почав співати свої любимі ліричні пісні. Першу, звичайно, затягнув:
Ой, у вишневому саду, Там соловейко щебетав. Додому я просилася, А ти мене все не пускав.На цьому куплеті зупинився й заспівав іншу:
Ой у лузі, та ще й при березі Червона калина Породила молода дівчина Хоро...хорошого сина. Вона його та ще й породила В зеленій діброві. Та не дала тому козакові Ні ща... ні щастя, ні долі.І нараз вийшов з-за столу, тупнув ногами, пішов в танок, співаючи:
Ой піду я до млина До дірявого, Чи не найду Федю я Кучерявого. Ой піду я до млина До дрантивого: Чи не найду Федю я Чернобривого.В цій пісні, як відомо, йдеться про Василя, та Щусь, співаючи її, завжди міняє на "Федю", чим шокує слухачів. А взагалі дібрівського отамана ніяк не могли "розкусити" гуляйпільці: то він був жорстокий, як скажений вовк, то м'який і безпосередній, як мала дитина. Ось чому Сашко Нетреба, який багатьом повстанцям дав надто влучні клички, ніяк не міг підібрати народне прізвисько Щусю. І зараз... Федя співав, витанцьовував, обнімав і милувався Фаїною Гаєнко, а Нетреба все дивився на нього, хитрувато підморгував і думав: "На кого ж ти, Федю, схожий? Як же тебе назвали б на Запорозькій Січі?..."
Ні, гуляйпільці — народ незвичайний за своїм єством, це згусток душі потомственого українського селянина в купі зі сплавом козацької звитяги. І створювався цей моноліт віками. Ще давно, за Козаччини, над річкою Гайчур, де вона загальмовувала свій біг і майже спала, в глухому куточку таврійського степу був козацький зимівник, в якому поселялися відірвиголови — кріпаки, що втекли "на волю" від своїх панів, переважно з Полтавщини. Їх приваблювали сюди неосяжні, ніким не оброблені і невипасені навіть дикими табунами коней простори, названі першими поселенцями "гулящим полем". У цих двох словах — і чітка образна характеристика тієї землі, що лежала під їхніми репаними ногами, і козацька безстрашність, і така бажана для людини широка свобода, мовляв, гуляй, душа, на вільному гулящому полі!
Тож значно пізніше, коли зимівник переріс у село, його назвали цілком природно — Гуляйполе. Князь Григорій Потьомкін, який поклав свою медвежу лапу на весь південь України, дотягнувся й до "Гулящого поля", але прихилити на свій бік "гулящий" люд цього краю йому так і не вдалося. Таку-сяку данину-відчипного гуляйпільці давали князеві та княженятам, але не більше. Рабської покори Московська держава від них не дочекалася і не добилася. Бо в жилах селян цього краю текла з покоління в покоління кров бунтарства і свавілля. А відтак, як і кожний народ, відчуваючи свою незалежність у життєвому просторі, були гуляйпільці і мудрими, і сміливими, і тактовними, і жартівниками. Наслідуючи своїх пращурів — запорозьких козаків, вони майже усім своїм односельцям давали всякі хитрі й дотепні прізвиська. І частенько, вже у другому чи третьому поколінні, важко було розібратися, де твоє прабатьківське прізвище, а де вуличне тавро. Так, хтось з численних гуляйпільських Лютих нараз починав доводити, що він, Лютий, зовсім не Лютий, а звичайнісінький Сайгак, ще, мовляв, його дід по батьковій лінії був Сайгаком, так, до речі, і в козацькому реєстрі записано. А йому у відповідь цілком серйозно, але з достатньою усмішкою:
— Не бреши, ти — Лютий з діда-прадіда.
— Ні, Сайгак.
— Та Лютий!
— Сайгак, кажу!... Сайгак! Сайгак! — вже піниться чолов'яга. А