Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

бібліотекарем. Абат Грозьє глибоко вивчив Китай, його побут і звичаї; свої знання він передав мені в тому віці, коли важко не захопитися до самозабуття тим, що вивчаєш. У двадцять п'ять років я вже знав китайську мову і, мушу признатися, я завжди відчував мимовільний захват, думаючи про цей народ, який підкорив своїх завойовників; народ, чиї літописи беруть початок у багато давніші часи, ніж часи міфологічні чи біблійні; народ, який, спираючись на незрушні традиції, зберіг недоторканою свою країну — країну, де пам'ятники по-справжньому величні, управління досконале, перевороти неможливі, де ідеал прекрасного розуміють як першоджерело мистецтва, позбавленого практичної вартості, де розкіш і ремесла досягли рівня, якого нам ніколи не перевершити, тоді як китайці не поступаються нам навіть у тих галузях, де ми віримо в свою перевагу.

Та хоч іноді мені й кортить пожартувати з наших порядків, порівнюючи Європу з Китаєм, я все ж таки французький дворянин, а не китаєць. Якщо вас бентежить фінансова сторона моєї справи, я можу дати вам докази, що ми маємо дві з половиною тисячі передплатників на це літературне, іконографічне, статистичне і релігійне видання, монументальне значення якого визнають повсюди; наші передплатники живуть у всіх країнах Європи, лише у Франції їх нараховується тисяча двісті. Передплатна ціна на «Історію Китаю» становить близько трьохсот франків, і граф де Нувйон матиме з цього шість-сім тисяч річного прибутку — адже турбота про його достаток і була таємною причиною, яка спонукала мене взятися за це діло. Щодо мене, то я сподіваюся на ці прибутки влаштувати деякі розваги своїм дітям. Сто тисяч франків, що їх я мимохідь придбав, підуть на оплату уроків фехтування, на коней, на костюми, на театр, на вивчення музики й живопису, на книжки, які їм захочеться купити — одне слово, на всі ті примхи, що їх так приємно задовольняти батькові. Якби мені довелося відмовити в цих радощах моїм любим дітям — а вони цілком заслужили їх своєю мужністю та наполегливим навчанням — жертва, яку я приношу заради честі нашого імені, здалася б мені удвічі тяжчою. За ті дванадцять років, добродію, які я прожив далеко від світського товариства, виховуючи синів, мене зовсім забули при дворі. Я відмовився від політичної кар'єри, я втратив славу, успадковану від предків, і не набув нової, яку міг би передати дітям; а проте наш рід нічого не втратив — я виховав благородних людей. Якщо я не став пером, то мої сини здобудуть це звання, присвятивши себе чесному служінню батьківщині й зробивши їй неоціненні послуги. Змивши пляму ганьби з нашого роду, я забезпечив йому славне майбутнє: хіба не виконав я свій високий обов'язок, хоч для цього мені й довелося усамітнитися від світу й зректися шанолюбних задумів? Чи хочете, ви, добродію, почути від мене ще якісь роз'яснення?

В цю мить у дворі зацокотіли кінські копита.

— А ось і вони, — сказав маркіз.

Незабаром до вітальні, весело вимахуючи хлистами, увійшли два підлітки, вбрані елегантно й водночас просто, в рукавичках, у чоботях із острогами. Їхні обличчя розчервонілися на свіжому повітрі й пашіли здоров'ям. Обидва потиснули руку батькові, обмінялися з ним, як з найближчим другом, поглядами, в яких світилася ніжна приязнь, і холодно вклонилися слідчому. Попіно визнав за недоречне розпитувати маркіза про його взаємини з дітьми.

— Добре розважилися? — запитав пан д'Еспар, звертаючись до синів.

— Чудово, тату. На перший раз я збив шість ляльок дванадцятьма пострілами! — похвалився Камілл.

— А де ви були?

— В Булонському лісі. Ми там зустріли матір.

— Вона зупинила карету, щоб поговорити з вами?

— Ми так швидко мчали, що навряд чи вона помітила нас! — відповів молодий граф.

— Чому ж ви не під'їхали й не привіталися з нею?

— Мені здається, тату, вона не дуже любить, коли ми підходимо до неї при людях, — тихо сказав Клеман. — Ми вже надто дорослі.

Слідчий мав добрий слух і розчув цю останню фразу, від якої маркіз ледь помітно спохмурнів. Попіно з приємністю спостерігав за батьком і дітьми. Його погляд з якоюсь особливою ніжністю зупинився на маркізові д'Еспарові, чиї риси обличчя, поведінка й манери свідчили про бездоганну порядність, про духовну чистоту і лицарську шляхетність, про благородство в усій його красі.

— В…ви б…бачите, д…добродію, — мовив маркіз, знову починаючи заникуватись, — ви б…бачите, що представники правосуддя м…можуть приходити с…сюди, коли їм заманеться; ат…тож, коли їм заманеться. Тут і справді можна поб…бачити божевільних. Дітей, які трохи б…без тями від свого б…батька і б…батька, що б…божевільно любить своїх дітей. Але таке божевілля ні для кого не становить небезпеки.

В цю мить у передпокої загримів голос пані Жанрено, і славна жінка вдерлася до вітальні, хоч лакей і намагався затримати її.

— Нема мені коли тут стовбичити! — крикнула вона. — Атож, пане маркіз, — провадила жінка, розкланявшись на всі боки, — мені треба побалакати з вами негайно. О лихо! То я таки запізнилася, пан кримінальний суддя вже тут.

— Кримінальний суддя? — вигукнули обидва хлопці.

— А я, дурна, сподівалася вас удома застати, та де вже там, коли ви зранку гайнули сюди. Так воно й буває. Як треба оббрехати порядного чоловіка, то ви, крутії, тут як тут. Я, пане маркіз, прийшла сказати, що ми з сином усе-усе вам повернемо, адже йдеться про вашу честь. Та і я, і мій син ладні вам навіть своє віддати, щоб тільки вам не було жодної прикрості. Їй-богу, тільки дурневі заплішеному могло прибандюритися взяти вас під опіку…

— Батька під опіку? — вигукнули хлопці, мимоволі тулячись до маркіза. — В чому річ?

— Замовкніть, добродійко! — сказав слідчий.

— Діти, залиште нас, — звелів маркіз.

Обидва хлопці, хоч і дуже стривожені, без найменшого заперечення вийшли в сад.

— Пані, ті гроші, які передав вам маркіз, ви можете вважати своїми на цілком законних підставах, — сказав Попіно, — хоча пан д'Еспар надто благородний у своєму розумінні порядності. Якби від кожного, хто володіє майном, захопленим за тих або