Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Ноелю, — звернувся Попіно до писаря, — вийдіть до сусідньої кімнати. Я вас покличу, коли буде треба. Якщо в основі вашої справи лежить прикре непорозуміння — а це здається мені ймовірним, — провадив він, коли писар вийшов, — я можу пообіцяти вам, пане маркіз, що суд зважить на ваше прохання і діятиме делікатно. Перше звинувачення, висунуте проти вас пані д'Еспар, — найсерйозніше, і я прошу вас роз'яснити його мені, — сказав слідчий після короткої мовчанки. — Йдеться про те, що ви гайнуєте свій статок заради такої собі пані Жанрено, вдови власника річкової баржі, чи, точніше, заради її сина, полковника Жанрено, якому ви так протегуєте, що влаштували його на службу, звернувшись безпосередньо до короля і навіть знайшли для нього багату наречену. Клопотання дає підстави думати, що для такої прихильності не існує розумної причини — навіть із тих, які мораль рішуче осуджує…
Зненацька маркіз густо почервонів, навіть сльози набігли йому на очі й заблищали на віях; але гордість і глибока переконаність у своїй правоті допомогли йому здолати вразливість, яку в чоловіка вважають слабістю.
— Сказати правду, добродію, — мовив маркіз зміненим голосом, — ви ставите мене у скрутне становище. Мотиви своєї поведінки я хотів забрати з собою в могилу… Щоб пояснити їх, я повинен оголити перед вами приховані рани, довірити вам честь своєї родини і розповісти про самого себе — а це тема вельми делікатна, як ви самі розумієте. Сподіваюся, добродію, що все залишиться між нами. Ви знайдете, думаю, юридичну форму, в якій подасте своє рішення, і не посилаючись на мої зізнання…
— Можете бути спокійні, пане маркіз.
— Незабаром після мого одруження, — почав пан д'Еспар, — моя дружина розтринькала стільки грошей, що мені довелося узяти позику. Гадаю, вам відомо, яке було становище дворянства під час Революції? Мені не дозволяли мати ні управителя, ні повіреного у справах. У наш час майже всі дворяни змушені самі вести свої справи. Мій батько перевіз до Парижа більшість документів на земельні володіння в Лангедоці, Провансі та Конті; він небезпідставно боявся обшуків, що їх влаштовували тоді з метою вилучення фамільних паперів дворянства або, як тоді казали, привілейових грамот. Ми походимо з роду Негрпеліс. Ім'я і титул д'Еспарів ми здобули за Генріха Четвертого, завдяки шлюбові, який приніс нам землі та маркізат за умови, що ми приєднаємо до нашого герба герб старовинного беарнського роду д'Еспарів, спорідненого по жіночій лінії з домом д'Альбре: щит розділений на чотири поля, по золотому полю три чорні смуги, по лазуровому полю дві схрещені срібні лапи грифонів з черленими пазурями — і знаменитий девіз: Des partem leonis[3] . У ті самі часи, коли відбувся цей шлюб, ми втратили Негрпеліс, містечко, що в роки релігійних війн здобуло не меншу славу, аніж мій предок, який носив тоді це ім'я. Негрпеліс, ватаг католиків розорився: протестанти не пощадили друга Монлюка і спалили його маєток. Королівська влада поставилася до Негрпеліса несправедливо: він не дістав ні маршальського жезла, ні управління якою-небудь провінцією, ні винагороди. Карл Дев'ятий, який любив його, помер так і не встигши віддати йому належне. Правда, Генріх Четвертий посприяв його одруженню з панною д'Еспар і закріпив за ним маєтності цього роду; але весь статок Негрпелісів уже перейшов до позикодавців. Моєму прадідові, маркізу д'Еспарові, як і мені, довелося зовсім молодим узятися за справи, коли його батько помер, проциндривши багатство своєї дружини і залишивши йому тільки землі, які перейшли від роду д'Еспарів, але за винятком удовиної частки. Молодий маркіз д'Еспар опинився в досить скрутному становищі, тим більше, що він служив при дворі. Хоча Людовік Чотирнадцятий ставився до нього прихильно, і королівська ласка принесла йому багатство. Але саме відтоді, добродію, і лягла на наш герб нікому не відома пляма, брудна й кривава, пляма, яку я тепер змиваю. Я довідався про цю таємницю із земельних документів Негрпеліса та з давніх листів.
В цю урочисту хвилину маркіз не затинався, не повторював, як звичайно, одні й ті самі слова. Але, думаю, кожен мав нагоду спостерігати, як люди, що страждають цими вадами за буденних обставин життя, звільняються від них, коли їхню мову надихає пристрасть.
— Нантський едикт було скасовано, — провадив він. — Можливо, вам відомо, добродію, що багатьом королівським улюбленцям скасування едикту дало нагоду забагатіти. Людовік Чотирнадцятий відбирав землі в протестантів, які відмовилися скоритись королівському указу й не продали маєтків, і роздавав їх своїм вельможам. Кілька царедворців подались, як тоді казали, полювати на протестантів. Я, наприклад, з'ясував, що землі, які нині належать двом герцогським родинам, були відібрані у нещасливих негоціантів. Я не стану пояснювати вам, юристові, які пастки наставляли на втікачів, котрі намагалися вивезти свої великі статки; вам досить буде знати, що володіння Негрпеліс, куди входили двадцять дві парафії і право на місто, а також землі Граванж, які, правда, колись за давніх-давен, належали нам, у ті часи були власністю однієї протестантської родини. Мій дід дістав їх у дар від Людовіка Чотирнадцятого — і це було актом страхітливої несправедливості. Власник цих земель, вірячи в те, що йому вдасться повернутись до Франції, оформив фіктивний продаж маєтків і збирався виїхати до Швейцарії, куди ще раніше відіслав родину. Мабуть, він хотів скористатися відстрочками, які давав указ, щоб упорядкувати свої справи. За наказом губернатора, того чоловіка заарештували, підставний покупець зізнався, бідолаху-негоціанта повісили, а землі дістались моєму дідові. Хотів би я нічого не знати про те, яку роль зіграв мій предок у цьому темному ділі; та річ у тім, що губернатор доводився йому дядьком по материнській лінії, і мені, на лихо, потрапив до рук лист, у якому він просив мого діда поклопотатися за нього перед «Богоданим» — так називали царедворці свого короля. Про жертву в листі згадано лише мимохідь і в такому зневажливо-жартівливому тоні, що я здригнувся. І це ще не все, добродію. Щоб урятувати життя батькові, родина прислала із Швейцарії викуп за нього; губернатор спокійнісінько узяв гроші й так само спокійнісінько відправив бідолаху на той світ.
Маркіз д'Еспар на якусь мить замовк — мабуть, ці спогади досі пригнічували його.
— Нещасливця звали Жанрено, — провадив він. — Тепер ви розумієте мотиви моєї поведінки. Я не міг без пекучого сорому згадувати
