Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

дружина була великосвітською дамою; такі люди майже перевелись у Франції, і нині можна порахувати на пальцях осіб, що відповідають цьому означенню. Вони сформувалися на стародавніх уявленнях, на віруваннях, успадкованих від далеких предків, на звичках, засвоєних у дитинстві, а тепер утрачених. Щоб вірити в чистоту крові, в природжені привілеї, щоб подумки поставити себе над іншими людьми, треба від народження знати про відстань між патрицієм і плебеєм. Хіба можна повелівати, коли вважаєш інших рівними собі? Треба, щоб і виховання зміцнювало погляди, якими сама природа обдаровує вельмож, увінчуючи їх дворянською короною ще до того, як мати закарбує на їхньому чолі свій перший поцілунок. Такі погляди і таке виховання неможливі більше у Франції, де ось уже сорок років як випадок привласнив собі право дарувати дворянство, омиваючи своїх обранців кров'ю битв, позолочуючи їх славою, осяваючи ореолом генія; де скасовано закони про заповідне майно та майорат, і через те земельні володіння подрібнюються, а дворяни змушені клопотатися власними справами, замість віддавати всю увагу справам державним; де людина може добути собі велич лише в тривалому й напруженому труді. Настала нова ера. Пан д'Еспар, якщо дивитись на нього як на уламок грандіозної будівлі феодалізму, викликав шанобливий захват. Він вірив, що походження підносить його над юрбою, але визнавав також усі обов'язки дворянства; він був обдарований чеснотами і твердістю духу, які вимагаються від людини шляхетного походження. Саме в таких правилах виховав він дітей і від колиски вселив їм віру в свою касту. Глибоке почуття власної гідності, фамільна гордість, упевненість у власній значущості породили в них царствену велич, лицарську відвагу і поблажливу добрість можновладного сеньйора. Їхні манери відповідали їхньому складу думок і здобули б схвалення при королівському дворі, але дратували всіх на вулиці Узвіз Святої Женев'єви, в цій країні рівності, якщо така взагалі існує, де до того ж маркіза д'Еспара усі вважали розореним і всі — від великого до малого — не визнавали привілеїв за дворянином без грошей, будучи переконані, що привілеї повинні належати багатим буржуа. Отже, відчуженість між цією родиною та її оточенням була не тільки видимою, а й глибоко внутрішньою.

— У батька — як і в дітей — зовнішність цілком відповідала духовному складу. Пан д'Еспар — на той час йому було десь років п'ятдесят — можна сказати, уособлював взірець вельможного дворянина XIX століття. Він був худорлявий, світловолосий, риси його благородного обличчя і вираз очей свідчили про високі почуття, але водночас вражали підкресленою холодністю, начебто всім своїм виглядом він вимагав особливої поваги до себе. Орлиний, ледь викривлений праворуч ніс (вада, не позбавлена своєрідної привабливості), голубі очі, високе чоло з різко випнутими надбрівними дугами, густа порость яких відкидала тінь на очі, згущуючи їхню синь, — усе вказувало на прямодушність, наполегливість, бездоганну порядність, але водночас надавало обличчю трохи дивного виразу. Ледь увігнутий лоб міг справді видатися позначеним печаттю безумства, а густі брови, що зрослися докупи, ще підсилювали своєрідність обличчя. У нього були білі й випещені руки аристократа, вузькі, з високим підйомом, ступні. Він невиразно вимовляв деякі звуки, заникувався, свої думки викладав плутано, й у співрозмовника складалося враження, що перед ним людина несерйозна, людина, котра — як то кажуть у народі — просто меле язиком, ні на чому не може зосередитись, сама себе уриває і не докінчує фрази. Ця чисто зовнішня вада була в різкому контрасті з твердою лінією рота і карбованими рисами обличчя. Його дещо поривчаста хода відповідала його манері розмовляти. Всі ці особливості начебто підтверджували божевілля, яке приписували маркізові. Завжди вишукано вбраний, він одначе витрачався на себе мало і по три-чотири роки носив той самий чорний сюртук, дбайливо вичищений лакеєм. Щодо синів пана д'Еспара, то обидва були вродливі й відзначалися тією особливою грацією, яка поєднується з аристократичною гординею. Здоровий рум'янець на щоках, ясний погляд, ніжна, прозора шкіра свідчили про душевну чистоту, правильний розпорядок життя, рівномірний розподіл часу між трудами й розвагами. В обох було чорне волосся й голубі очі, ледь скривлений, як у батька, ніс, та, мабуть, від матері успадкували вони спокійну гідність у розмові, погляді та поставі, притаманну всім Бламонам-Шоврі. Їхні голоси, дзвінкі, мов кришталь, хвилювали душу і чарували своєю ніжністю; одне слово, жінка з радістю почула б такий голос, після того як утопила б погляд у синьому полум'ї їхніх очей. У їхній гордості проступала своєрідна скромність, цнотлива стриманість, таке собі noli me tangere[2]. Якби вони мали більше років, у цій поведінці можна було б запідозрити розрахунок, настільки вони збуджували бажання познайомитися з ними ближче. Старшому, графові Клеманові де Негрпелісу пішов шістнадцятий рік. Уже два роки як він скинув гарненьку англійську курточку, яку все ще носив його брат, віконт Камілл д'Еспар. Клеман уже півроку як перестав відвідувати колеж Генріха IV, він одягався тепер, як молодий денді, і досі тішився радістю, що її переживає підліток, убравшись у свій перший елегантний костюм. Батько не хотів, щоб син змарнував цілий рік на вивчення філософії й вирішив завершити його освіту курсом вищої математики. Крім того, маркіз навчав його східних мов, європейського дипломатичного права, геральдики та історії з першоджерел — із грамот, літописів, із законодавчих актів. Камілл тільки нещодавно перейшов у клас риторики.

День, який Попіно обрав для допиту маркіза д'Еспара, припав на четвер, коли занять у колежах немає. До дев'ятої години, чекаючи, поки прокинеться батько, хлопці гуляли в саду. Молодший брат уперше в житті збирався піти в тир і просив старшого, щоб той умовив батька дати йому дозвіл. Клеман не погоджувався. Віконт завжди трохи зловживав із того, що він слабший, і часто кидався в бійку з братом. Ось і тепер хлопці зрештою зчепились і заходилися борюкатись, розважаючись, мов школярі. Ганяючись один за одним по саду, вони зчинили гамір і розбудили батька; тепер він стояв біля вікна й дивився на них, але хлопці, збуджені битвою, не помічали його. Маркіз із радістю спостерігав за синами; їхні тіла спліталися, наче змії, обличчя, розпалені боротьбою, то блідли, то червоніли, очі метали блискавки, руки й ноги звивалися, мов струни на вогні; вони падали, підхоплювались на ноги і знову зчеплювались, як борці на арені, даючи своєму батькові те відчуття щастя, яке винагороджує за найболючіші страждання бурхливого життя. Дві жінки з пожильців — одна на третьому, друга на другому поверсі — виглянули в