Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Великому і славетному Жофруа Сент-Ілеру на знак захоплення його працями і його генієм

Стара пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, вже років сорок тримає в Парижі пансіон на Новій вулиці Святої Женев'єви, між Латинським кварталом і передмістям Сен-Марсо. Пансіон, відомий під назвою «Дім Воке», відкритий для всіх — для чоловіків і жінок, молодих і старих, однак про звичаї цього поважного закладу ніхто ніколи не сказав лихого слова. Зрештою, років тридцять тут і не видно було молодих людей; надто мізерне утримання мав одержувати від своєї родини юнак, щоб тут оселитись. Проте 1819 року, коли почалася ця драма, тут жила одна бідна молоденька дівчина. Хоч як заяложене слово «драма» надмірним і недоречним вживанням у сучасній скорботній літературі, тут його не уникнути — і не тому, що повість ця драматична в справжньому розумінні слова, але, мабуть, закінчивши читати цю книжку, дехто проллє сльозу intra і extra muros[4]. Чи буде повість зрозуміла і за межами Парижа? Навряд. Особливості цих сцен, сповнених різних спостережень і місцевого колориту, можуть оцінити тільки ті, хто живе між пагорбами Монмартру і висотами Монруж, у знаменитій долині, де з нужденних будинків завжди обсипається тиньк, а водостічні канави чорні від багна; в долині, де справжні самі лише страждання, а веселощі часто фальшиві, де життя таке бурхливе, що тільки по якійсь незвичайній події може залишитись більш-менш тривале враження. Проте й тут часом трапляються страждання, яким поєднання пороків та чеснот надає величі й урочистості. Перед ними відступають і розчулюються навіть корисливі себелюбці, хоч це почуття минає так само швидко, як і відчуття смаку від похапцем поглинутого плода. Колісниця цивілізації, мов колісниця ідола Джагернаута, наїхавши на людське серце, не таке тендітне, як в інших, тільки на мить спиняється і, розчавивши його, переможно мчить далі. Так зробите й ви — візьмете цю книжку випещеними руками й, відкинувшись у м'якому кріслі, подумаєте: «Може, це мене розважить?» А прочитавши про таємні страждання батька Горіо, з апетитом пообідаєте й віднесете свою нечутливість за рахунок автора, закинете йому перебільшення, звинувачуючи в надмірних поетичних вигадках. Та знайте: ця драма — не вигадка, не роман. All is true[5] — все в ній таке правдиве, що кожен може впізнати її зачатки в собі самому, а може, й у своєму серці.

Будинок, де влаштовано пансіон, належить удові Воке. Він стоїть у нижній частині вулиці Святої Женев'єви, там, де місцина спускається до Арбалетної вулиці так круто, що тут рідко їздять возами. Це сприяє тиші, яка панує на вулицях, затиснутих між Валь-де-Грас і Пантеоном — двома спорудами, що ніби забарвлюють повітря жовтими тонами своїх стін, притьмарюючи все навколо суворими барвами куполів. Тут бруківка суха, в канавах нема ні води, ні грязюки, попід мурами росте трава. Найбезжурнішу людину, як і всякого перехожого, тут огортає смуток, гуркіт карети тут — ціла подія, будинки похмурі, від мурів тхне тюрмою. Заблуканий парижанин побачить хіба що самі пансіони або учбові заклади, притулки злиднів чи нудьги, вмирущої старості й життєрадісної, але змушеної трудитися молодості. Це найжахливіший і, треба сказати, найглухіший квартал у Парижі.

Вулиця Святої Женев'єви, неначе бронзова рама для картини, найкраще пасує до цієї оповіді, що вимагає темних кольорів і поважних думок, щоб читач заздалегідь перейнявся відповідним настроєм, наче мандрівник, що спускається в катакомби, де з кожним щаблем меркне світло й завмирає голос провідника. Влучне порівняння! І хто скаже, яке видовище жахливіше: черстві серця чи порожні черепи?

Фасадом пансіон виходить у садочок, утворюючи прямий кут із вулицею Святої Женев'єви, звідки видно його бічну стіну. Вздовж фасаду, між будинком і садочком, проходить неглибока, викладена камінням канавка, завширшки з туаз, перед нею — посипана піском алея, обабіч якої ростуть герані, олеандри та гранатові деревця в білих і синіх фаянсових вазонах. Вхід до цієї алеї через хвіртку; над нею вивіска з написом: «ДІМ ВОКЕ», а нижче: «Сімейний пансіон для осіб обох статей». Удень крізь ґратчасту хвіртку з гучним дзвінком видно проти вулиці в кінці канавки стіну, де місцевий маляр намалював арку під зелений мармур, а в ніші зобразив статую Амура. Дивлячись тепер на Амура, вкритого лаком, що вже почав облуплюватися, прихильники символів, мабуть, добачатимуть у ньому образ того паризького кохання, наслідки якого лікують за кілька кроків звідси. Про ті часи, до яких належить цей мистецький витвір, свідчить напівстертий напис під цоколем Амура, де висловлено захоплення, з яким зустріли Вольтера, коли він повернувся 1778 року в Париж:

На ніч вхід зачиняють не ґратчастою, а глухою хвірткою.

— Садочок, завширшки на всю довжину фасаду, розкинувся між загорожею та стіною сусіднього будинку і зовсім закритий завісою плюща, що привертає увагу перехожих своєю незвичайною для Парижа мальовничістю. Стіни оповиті шпалерами фруктових дерев та виноградом; їхні мізерні запорошені плоди щороку бувають об'єктом клопоту пані Воке та її розмов із пожильцями. Вздовж стін тягнеться вузенька доріжка, що веде до липової альтанки, — слово, яке пані Воке, хоч вона й родом де Конфлан, вимовляє «олтанка», всупереч граматичним зауваженням своїх пансіонерів. Між двома боковими доріжками красується прямокутна грядка артишоків, обсаджена підстриженими фруктовими деревами; по краю посіяно щавель, салат і петрушку. В затінку лип укопано круглого стола, пофарбованого зеленою фарбою, а круг нього поставлено ослони. Влітку, коли буває така спека, що курчата можуть виводитись і без квочки, тут пансіонери, яким це дозволяють статки, попивають у холодку каву.

Чотириповерховий будинок