Фортеця - Міша Селимович

Спочатку мене налякали її гострі слова, але коли я побачив, як він знітився, я задоволено став спостерігати за її нападом і його розгубленістю. Авд-ага, видно, втрачає впевненість, коли бачить, що його не бояться, — це я вже вдруге помічаю за ним. Може, через те, що ми для нього ще неясні, що він ще не зарахував нас до якоїсь категорії, бо перед тими, кого він вважає злочинцями, він, напевно, ніколи не розгублюється. А може, він зніяковів перед жінкою. Старий самітник, який із жінками, тими загадковими для нього істотами, за все життя обмінявся хіба що кількома словами, зараз на власні очі побачив, що означає жіноча багатомовність, та ще в таких чудових вустах.

Здивовано зирячи на неї, Авд-ага повернувся до мене, ніби шукаючи допомоги. Але допомоги не було, я злорадо спостерігав, як він горить синім полум'ям, і бажав йому ще більших мук.

А Тияна, розлючена образою, збуджена своїми словами, тільки чекала, аби він сказав що-небудь, щоб повести далі свій наступ й відплатити йому за всі наші злигодні останніх місяців.

— Я думав…

Я б не сказав, що він щось думав, вона все переплутала в його голові. Може, він розкаювався, що поткнувся до нас (ще не знаю чого), а може, й на це вже не був здатний від здивування, що вона не боїться його, як інші, що не вибирає слів, як інші, що не думає про його криваве ремесло, як інші. А без того страху, який він носить над собою, наче прапор, який ширяє навколо нього, мов ореол, без того меча, що відсікає в людей мужність, він беззбройний і безсилий. — Хай бог над ним зглянеться, але зараз навіть ті пара думок, які ще має, застрягли йому в голові, наче кістка в горлі.

Тут я вирішив прийти йому на допомогу із страху, щоб він не почав жорстокістю рятуватися від приниження. Якраз саме пора втрутитися, може, треба було й раніше це зробити.

— Тияно, ти не зовсім права, — сказав я примирливо, сподіваючись, що вона зрозуміє мене. — Авд-ага не думав нічого поганого.

— Не знаю, що думав, знаю, що сказав. Якщо не хоче нам допомогти, то навіщо ображає нас?

— Та ну, не ображає, не треба так.

Нарешті й Авд-ага спромігся на слово:

— Я думав інше, не те, що ти кажеш. Я думав: не багато ви живете.

— Так і скажіть: бідняки. Хіба це гріх?

— Не гріх. Але я пропонував йому місце. А він відмовився.

— Не хочу губити людину, Авд-аго.

— Він і без тебе загубив себе.

— Тоді чого ви хочете від мене?

— Нічого. Тільки не знаю, не розумію, як можна при такій бідності відмовитися від місця.

Ось що йому не дає спокою! Але як це йому пояснити? Не можу бути підлим, я ж не звір, та й людина нічого поганого мені не зробила… А от про нього я міг би багато чого сказати. Мені здається, що він ради себе й питає. Він убиває людей, упевнений, що діє по правді. Не знаю, чи я на війні когось убив, але коли я після бою бачив мерців, у мене мороз ішов поза спиною від думки, що хтось із них загинув від моєї кулі.

Якби я сказав йому це, він подумав би, що обманюю або що я цілковитий боягуз. Не повірив би мені хоч би й тому, що знає багато, дуже багато бездушних людей.

Він ніяк не міг з'ясувати собі, чому я відмовився від його пропозиції. Мав би роботу, від мене вимагається небагато, та й ніхто б не дізнався, що я вчинив щось погане. Тільки я знав би, а він не вірить, щоб це муляло мене!

Якби я згадав йому совість, теж не зрозумів би. У нього совість казенна, і він не уявляє собі того, що може бути й своя власна совість.

— Бачите, Авд-аго, найважче пояснити найпростішу річ, — спробував я знайти щілину в його панцирі.— Ну ось ви, скажімо, чи убили б ви людину, щоб узяти собі її кожуха, чи коня, чи маєток?

— Ні, боже борони.

— То чого ви вважаєте, що я можу це зробити?

Він мовчав якусь хвилину, потім стрепенув своєю великою квадратовою головою.

— Це інша річ.

— Чи думаєте, що вигнати Мехмеда Сеїда з роботи — це не гріх?

— Мехмед Сеїд ні на що вже не здатний.

— По-вашому, й Раміза знищити не гріх?

— Це інші вирішать.

— Але ви не вважаєте це гріхом. А чому? Бо хтось сказав, що він небезпечний для держави.

— Він проти держави.

— Бідна держава, яка боїться однісінької людини, — ущипливо докинула Тияна. — Та й небезпечний він не для держави, а для декого, хто вважає себе державою.

Тепер і мене вразили її слова, не тільки Авд-агу.

Очима я давав їй знак, щоб перестала, замовкла, бо небезпечно переступила дозволену межу, але вона не бачила мого моргання і не зважала ні на які межі.

— Чи мій батько був небезпечний для держави? — вела вона далі гнівно, відкриваючи причину своєї запальності. — Ні, ні для кого він не був небезпечний. А його вбили. Комусь наказали, і той убив. Може, тільки за те, що сказав щось під чаркою або комусь здалося, ніби сказав. Чуже життя нічого не варте, Авд-аго. Багато таких, що їм нікого не жаль. То для чого ще й чесних людей робити лиходіями? Нехай би вони були — усім на диво.

— Як рідкісні звірі, — додав я, сміючись, бо що вже мав робити?

— Дякуємо, що провідали нас. Але якщо ви хотіли намовити Ахмета на якесь погане діло, то даремно приводили. А зараз пора спати. Уже пізно.

Так безцеремонно вона попросила його за двері.

Не знаю, що зробив би Авд-ага, якби це сказав я, але тут навіть не скривився. Тільки почав переміщати довгі ноги й руки, ніби вони були не на своєму місці.

Мені здавалося, що він уже й раніше хотів був піти, лише не знав як, щоб це не скидалося на втечу або на дріб'язкове роздратування. Він обрав найбезглуздіший спосіб: подивився на мене, кивнув головою на Тияну й незграбно всміхнувся, мовби хотів сказати: бач, яка вона! І, вважаючи, що він таким чином благополучно вийшов із скрутного становища, підвівся, вдаривши себе по стегнах,