Фортеця - Міша Селимович

— Ні.

— Кажеш, ні?

— Кажу, ні! Я ніколи такими справами не займався, не буду й тепер.

Я викручувався і ось до чого докрутився!

На диво, я не відчував більше страху.

І в його погляді не було погрози. Він був здивований, майже вражений. Мабуть, це вперше йому довелося таке почути й пережити. Люди не такі, він напевне це знає, вони інакші. А що ж це?

Спантеличив я його, не сподіваючись цього, нічого не сподіваючись. Він дивився на мене, як на нерозумного хлопчиська, як на божевільного, як на примару. Навіть усміхнувся недовірливо, мовби це був жарт, кумедне непорозуміння, яке скоро мине, або він не почув добре, або я скажу, що пожартував, а він мене вилає, і в світі буде знову встановлено заведений порядок. Але ніщо не минало, непевність залишалася, порядок був зіпсований, а він не знав, як виправити це незвичайне становище.

Він знайшов тільки стару, заяложену, вживану безліч разів погрозу, але й вона прозвучала невпевнено:

— Ще пожалієш, Ахмете Шáбо!

— Більше б жалів, якби вас послухався.

Нічого іншого сказати він не мав. Мовчки втупився в мене, розгублений, а коли зібрався з думками, то міг тільки або вбити мене, або піти собі геть.

Пішов я, покинувши його, застиглого під дощем, і не оглянувся навіть, щоб побачити, чи не впав він мертвий од сердечного приступу. Було б чудово, якби він скам'янів і навіки залишився непорушний під каштаном як пам’ятник сліпої вірності. Це було б чудово, це був би порятунок, бо крижаний холод стис моє серце, щойно я відійшов од нього.

При ньому я не відчував страху, а коли залишився сам із собою, стали підкошуватися ноги.

Прекрасно, по-геройському ти повівся, а тепер будеш за це розплачуватися.

Але я не каявся, не міг каятися, а страх — хай робить своє.

Не можу бути нечесним, але й хоробрості в мені нема. Отже, буду мучитися від страху, але з чистим сумлінням. Я не знав, що й таке буває.

Махмут чекав мене у кінці вулиці.

— Погана погода, на щастя.

Він і не підозрівав, яка вона погана, тільки чому: на щастя?

— Тому що ви швидко закінчили розмову.

— Мені вона видалася довгою.

— Що він хотів?

— Пропонує роботу.

— То це добре.

— Але щоб я записав усе, що Раміз говорить у мечеті.

— Це не годиться.

— Послав його Джемаль Зафранія.

— І що ти сказав?

— Сказав: не хочу.

— Даремно. Треба було сказати: не можу, не маю часу, хворий, маю нежить, дружина в мене сама, рука спухла, а ти: не хочу.

— Що сказав, те сказав. Можу я тепер вернути своє слово?

— Можеш. Але не треба. Сказав — так сказав.

Висновок у нього несподіваний, як завжди. І він пояснив його так:

— Звичайно, ти сказав по-дурному, але чесно. Тепер він матиме зуб на тебе, але нехай знає, що не всі боягузи. Я ніколи не посмів так сказати, а хотів, ти не уявляєш, як хотів. Тяжко все життя страхопудом бути; так, справді, довше проживеш, але не знаю, чи варто. Для мене варто, бо не вмію інакше й не пробую. Розізлюся, вилаюсь, скажу «не буду», скажу «буду» — усе наперекір, але тільки в собі, не смію вголос, мушу бодай у собі, щоб не луснути з муки. Але доки назовні не вийде, це не справжнє. А в тебе вийшло назовні. Тепер начувайся, але, брате, честь і хвала тобі. Якби ти був розумний і трохи подумав, то ніколи б такого не сказав і спав би собі спокійно, а тепер як під обухом ходитимеш, і я з тобою, бо до мене вже й раніше сікалися, а після цього думатимуть, що ми з тобою одне. Але хай, я не жалію. Заради дружби я готовий на все.

Велика мука, та мала слава. Усе-таки він хоробрий.

Кажу йому жартома:

— Тобі тільки з верховним суддею дружбу водити, а не зі мною!

— Красно дякую, хай йому грець. Про користь не кажу. Звичайно, було б вигідніше. Але для душі, щоб згадати — й тепліше стало, ти для мене якраз. Нічого в тобі нема особливого, але ти людяний. Від тебе й через тебе тільки збитки та страх, але це не біда.

Я згадав, як він говорив про свою дружину. І про мене міг би сказати приблизно таке: дурень, ні риба ні м'ясо, ні на що не здатний, голопузий злидень, тепер пришелепкуватий, а раніше був ще пришелепкуватіший, прогавить будь-яку добру нагоду, ускочить у кожну пастку; горе і йому, і тим, хто коло нього; ні, справді, кращого друга не знайдеш.

Але зараз у нього не було часу для такого виявлення дружніх почуттів, од якого я залюбки відмовився б на користь першого-ліпшого ворога. Його стривожила погроза коменданта Авд-аги, а ще більше моя відповідь, але він не забував і про торгівлю. І став квапити мене з продажем моєї спаленої хати.

— Поки з тобою нічого не сталося, — додав він серйозно.

Ми сторгувалися з покупцем, домовилися про продаж, владнали все, що треба, в суді, — усе нашвидку, мовби я збирався кудись тікати. А це тому, що мене зненацька, ні з того ні з сього охопив жаль, та пустка мені не потрібна, але все-таки якийсь зв'язок я розривав, з чимось я прощався назавжди, хоч його вже й не було, але існувало, можливо, колись. Навіщо воно мені? Зберігати тіні? Під нашим небом зв'язки часто обриваються, і від покоління до покоління мало що переходить. Але якоїсь миті мені забажалося зберегти ці тіні, і потім було жаль, що не піддався своїй слабкості. Але шкодував би, якби й піддався — навіщо мені має докучати минуле, якого вже більше нема?

Махмут з нетерпінням чекав, коли я одержу гроші, на щастя, навіть гадки не маючи про мої муки, бо його серце не витримало б, якби він довідався, як я вагаюся.

Коли все було закінчене, Махмут випростався, зітхнув полегшено, блиснув очима, бадьорий і піднесений, а я, знічений, замкнувся в собі, але він, охоплений щастям, цього не бачив.

Покупець дивився на нас здивовано, і писар у суді дивився здивовано, мов на двох дурнів, якими ми й були. Один несповна розуму за безцінь продав єдине місце можливих спогадів про дорогих небіжчиків, щоб віддати гроші другому несповна розуму на найнікчемнішу річ у світі — на тисячу нічого не вартих дитячих сопілок.

Махмут подався в дорогу наступного дня, ще вдосвіта, не знаю, як він і ніч переспав —