Фортеця - Міша Селимович

він сам, але для нього надто забарно чекати справжнього успіху, тому він цей жалюгідний початок зобразив як сходження до бажаної мети. Це не мета, він свідомий того, мета набагато більша. Але це перший крок, вдалий, вільний, сповнений надії. Чари розпалися, зла доля милостиво дала йому спокій, чортам обридло вставляти йому палиці в колеса, і тепер усе залежить тільки від його віри в себе і його здібностей, щоб схопити видиме щастя в жменю. Не задля грошей, бог цьому свідок. А задля чого, того він і сам не в змозі пояснити. Може, заради права, яке оплачував цього вечора, щоб отак сидіти разом з людьми у кав'ярні, а не за дверима, як завжди, щоб говорити про себе, як і інші це роблять, щоб слухати їхні насмішки, вбачаючи в них дружні жарти чи похвалу, щоб відчувати або вигадувати їхнє шанобливе ставлення до себе. Він усе сприймає розчулено, вдячно, усе, навіть, можливо, глузування, тільки щоб не було так, як раніше, коли на нього звертали таку ж увагу, як на лавку, стіну чи пса.

І якщо сьогодні його вагомість примарна, то завтра вона стане справжньою, і йому нічого буде жалкувати. Що він сидить плече в плече з людьми і веде з ними приємну бесіду — це не омана. А якщо завтра знову нічого не буде, залишиться згадка.

Але Махмут у своїх думках так далеко не заходив.

І, мабуть, він правий. Йому важливо не те, що є, а те, що йому уявляється. І богу дякувати. Сьогодні він зовсім інший Махмут Неретляк, бажаний, роками вимріяний, без хрипоти в грудях, без корчів у ногах, без затамованого болю в серці.

Жаль, що ілюзія триватиме недовго.

Він не розсердився, коли я сказав, що йду додому, не затримав, тільки великодушно махнув рукою, мов звільняючи мене. Сьогодні він не сам. Досі я мимо його волі замінював йому цих людей, і цю розмову, і цю теплінь. Тепер він може й без мене.

Хай так і буде, завтра мене знову знайде.

Я поспішав додому, темрява густішала, ставало холодно, вулиці були темні й пусті, люди поховалися по домівках, морок прогнав їх, як птахів.

Тияна чекає мене в порожній кімнатці, сама, не гаразд, що я залишаю її одну, скажу їй, що більше так не робитиму, хоч це я роблю заради інших, але яке мені діло до інших, яке мені діло до Махмута Неретляка з його нерозсудливістю, ми можемо ввійти в будь-чиє становище, тільки не своїх близьких, їхня вірність нам видається такою ж нашою природною належністю, як і власна шкіра.

Надіюся, що Тияна не сердитиметься, бо тоді я не визнаю своєї вини, і ми будемо дутися одне на одного, аж доки не ляжемо спати. Я не зможу насолодитися своїм щирим каяттям і хмільним щастям від того, що я такий добрий. І що вона простила мене. Буде чудово, якщо Тияна поведеться розважно й не докорятиме за байдужість до неї. Якщо ж буде виставляти свої права, я повстану проти них і нізащо не визнаю своєї вини, саме тому що винен. Але все це хочу сказати я, а не вона. І ми посваримося, вона буде плакати й перелічуватиме мої незліченні гріхи, я доводитиму протилежне й закликатиму богів у свідки, що я найнещасніший з-поміж усіх людей і що мене ніхто не розуміє. Потім помиримося, як завжди, несподівано, і буде гарно, мов після дощу, мов після грози.

Буде гарно, як би Тияна мене не зустріла.

Біля входу на подвір'я чатував на мене Мула Ібрагім, адвокат, мій колишній друг і роботодавець. Ішов, буцімто прогулюючись, — це корисно перед сном, — і, звичайно, добре напружував очі, щоб у цій темряві впізнати мою тінь, не пропустити мене.

— Іди сюди, — шепнув і зник у темені підворіття.

— Ти, мабуть, довго чекав. Звичайно я повертаюся раніше.

Я сказав це, аби тільки не мовчати й не видати свого здивування з того, що бачу його тут і в таку пору. Мене охопив навіть страх. Що трапилося? Загрожує мені якась небезпека? Але я відразу заспокоївся, подумавши, що, якби був хоча найменший натяк на небезпеку, він не підійшов би навіть близько до мого будинку. За ним можеш сміливо йти по замерзлій річці, як за лисицею.

— За тобою ніхто не стежив? — обачно запитав він мене, не відповідаючи на мою збентежену мову про запізнення.

— А чого б це мали стежити?

— Сьогодні я розмовляв…

Повз нас пройшов мій сусід, вуличний підмітальник Жучо, п'яний як чіп.

Мула Ібрагім притисся до стіни й замовк, сховавшись за мене.

Я розсміявся:

— Чого боїшся? П'яний він — і себе не впізнав би, коли б глянув у дзеркало, а де вже тебе!

— Сьогодні я розмовляв з Шех-агою Сочом про тебе. Він сам запитав, — чесно признався Мула Ібрагім.

— Чого це Шех-ага раптом зацікавився мною?

— Може тобі допомогти. Сказав, щоб ти зайшов до нього.

— Як він мені допоможе?

— Знайде роботу. Він може все.

— А що вимагатиме за цю послугу?

— Нічого. Він згадав тебе, ми поговорили про тебе, я розповів йому все, що знаю, і бачиш — він сказав, щоб ти навідався до нього. Піди неодмінно.

— Може, й піду.

— Не «може», а обов'язково піди.

— Гаразд, піду.

— Гроші маєш?

— Дякую, маю.

— Оце й усе. Нікому не кажи, що я приходив.

Він виглянув з підворіття, чи нема нікого поблизу, і пірнув у темряву.

Я дивився на його тінь, яка поволі зливалася з мороком, і ледве стримував себе, щоб не побігти вслід за ним і запитати, чого він приходив сюди, ховаючись у пітьмі й тремтячи від страху. Смішний цей його страх перед усім і перед нічим, але для нього він анітрохи не менший від того, що мені він смішний. Треба було йому неабиякої хоробрості, щоб ото прийти до мого будинку й розмовляти зі мною, знехтуваним і відкинутим, хай і скоромовкою, хай і на ходу.

Чому він турбується про мене? Не може забути Дністра, коли я врятував його від смерті, не дбаючи про своє життя? Я вже пояснював йому, що зробив це не з доброти, не з співчуття і не тому, що думав про його врятування. Це був неусвідомлений вчинок, я тоді мовби втратив розум і не знав, що роблю. Я міг так само його, ні з того ні з сього і без будь-якого жалю, покинути на бистрині. Через те хай він не почувається переді мною боржником, це я давно