Фортеця - Міша Селимович

— Приємно порозмовляли. Пробачте, коли що не так.

Нічого собі приємно — мовби палицями один одного молотили!

Але я б не сказав, що він пішов ображений. Хто зна, що проникло в його дубову голову, а що прошелестіло повз вуха.

А потім мені спало на думку, що він, можливо, відчув навіть повагу до нас за те, що ми не погоджуємося на підлість і відверто кажемо те, що думаємо. Можливо, бо Авд-ага жорстокий, але не зіпсутий, не знає милосердя, але нема в ньому й підступності. Це перероджена, спотворена людина з народу, яка оре й копає інакше, ніж його батько, але могло ж затриматися в ньому і щось людське. Якась зернина, якийсь осадок, якийсь туманний спогад. Але все це мої припущення, бо я не знаю, що може діятися в катовій душі.

Я провів його аж на вулицю, не знаючи, про що говорити з ним. Мені не хотілося ні підтверджувати, ні пом'якшувати сказаного.

— Дружина в тебе небезпечна, — сказав він, коли ми спустилися сходами на подвір'я. «Щоб вона не почула», — подумав я. — Тепер я знаю, чому ти не погодився. Через неї.

— Як через неї? Я вам відразу відповів, не радячись із нею.

— Ти б їй на очі поткнутися не смів, якби погодився. А я дивуюся: чому? Тепер сам побачив. Дякую богові, що не одружений. Але ж я тобі не сказав, чого приходив до тебе.

Вчасно, нічого сказати, згадав.

— Джемаль-ефенді звелів тобі передати, щоб ти завтра ополудні був у Беговій мечеті. І ще сказав, що ти помиляєшся, він зла на тебе не має.

— Чого мені бути в мечеті?

— Збираються знавці закону. Говоритимуть про того студента, Раміза.

— Що говоритимуть?

— От того не знаю. А Раміза замкнули у фортеці, чув про це?

— Коли?

— Сьогодні надвечір. Люди, перед якими він промовляв, схопили його. І передали органам влади. Ось так, приходь обов'язково.

Він пішов, але відразу ж повернувся.

— Коли я прийшов до вас, твоя дружина була не сама.

— А з ким?

— З Османом Вуком. Він вийшов з кімнати, як тільки я зайшов.

— Очевидно, мене шукав.

— Можливо, й тебе. Моє діло — сказати.

Він нікому не вірив, то де вже міг вірити жінкам? І застерігав мене, щоб я був пильний, але з цього боку, дякувати богові, я цілком спокійний.

Авд-ага зник у темряві, залишивши мене, прибитого звісткою про Раміза.

Раміз розповідав, як він тужить за домівкою, родиною, тепер його туга ще сильніша. Він ненавидів усіх авд-агів цього світу, а ще більше їхніх господарів, кликав знедолених на боротьбу з ними і мріяв про теплу розмову з друзями. І про дівчину думав. Напевне, зараз він у фортечній в'язниці, заплющивши очі, розповідає їй, як жорстокі люди волокли його сьогодні ввечері — не ті, що, як завжди, чекали його в мечеті, — і що він думає про них, і скільки він думає про неї, бо йому залишили тільки одні думки.

Тепер він самотній, жахливо самотній і, очевидно, згадує бажаного друга, може, й мене, може, його думка ширяє навколо моєї голови, я її не бачу, тільки здогадуюся про неї.

Не знаю, що відчуває він, але, мабуть, незатишно й гірко в нього на серці, чорна порожнеча, скільки оком сягнути, оточує його, він думав про кожного, а про нього не думає ніхто. Він, розтривожений, не спить, люди спокійно відпочивають.

А може, я помиляюся. Може, його чудове серце радіє, що він зробив, скільки міг; може, він вірить, що люди не сплять, тривожачись про нього, що зерна, посіяні ним, прокльовуються в їхніх душах; може, він упевнений, що якийсь інший Раміз стане на його місце й боротиметься за народне щастя. Не всі ж люди боягузи і думають лише про себе!

Він стояв у мене перед очима, наче яскравий вогник серед мороку цієї ночі, серед темені цього світу, і для мене на всій землі не було ближчої людини, ніж той майже незнайомий мені юнак.

Але все дарма, якщо я не можу допомогти ні йому, ні собі. Що б я не зробив, яскравий вогник перетвориться на попіл, а мій сьогоднішній біль стане лише сумним спогадом.

Плач стиснув моє горло: чому так важко жити на світі?

Тільки хай це залишиться в мені. Не можу знову хвилювати вже розхвильовану Тияну.

— Він сказав щось? — запитала вона, думаючи про Авд-агу.

І я буду думати про нього, щоб не думати про Раміза.

— Сказав, що ти небезпечна.

— Я, напевне, перебрала міру. Не треба було так різко розмовляти з ним.

— Чому не треба було? Ти йому сказала правду.

— Ні, ні, я надто різко розмовляла з ним. З мого боку це було нерозумно.

Даремно я переконував її, що вона мала рацію і що вона своїми словами збила Авд-агу з пантелику. Надто пізно я збагнув свою помилку: якби я дорікнув їй, що перегнула палку, вона б захищала свою позицію. Але оскільки я виправдовував її, то вона стала звинувачувати себе. Дорікала сама собі і водночас хотіла, щоб я її захищав, тоді в її серці залишиться пам'ять про те, що я в цю важку хвилину був із нею.

Потім вона відкрила мені, що я вже знав: їй згадався батько, якого, на свій сором, почала забувати, не знає навіть, де його могила, а колись їй здавалося, що помре від туги й болю за ним, тепер же рідко коли й подумає про нього, але ось згадала — і їй знову стало боляче. Кажуть, його вбив Авд-ага.

— Заспокойся. Не думай про це. А його могилу ми знайдемо. Я розпитаю селян.

— Навіщо? Він, коли ще жив, казав: «Як помру, все одно мені, де закопають».

— Поговоримо про це пізніше. А зараз спробуй заснути.

— Не можу. Я не повинна була так говорити. Ще більшу біду накличу на твою голову.

Вона плакала в моїх обіймах, охоплена лихими передчуттями.

Втираючи їй сльози, з якими виливався її біль, я втішав її легковажними міркуваннями про те, що передчуття не приносять нещастя, бо лихо приходить завжди зненацька. А зрештою… Нещастя нас переслідували, коли ми не мали за собою вини, то чому б їм не обминути нас, коли ми думаємо, що ми винні. Крім того, нещасть у світі більше, ніж провин, а найменше караються люди, які найбільше завинили, тож нам залишається лише пошкодувати, що маємо так мало вини. Але світ керується не розумом і