Фортеця - Міша Селимович

йому сказав. Але люди пам'ятають не мотиви, а вчинки. Він пам'ятає мій вчинок і свою страшну хвилину, коли він у нестямі наклав у штани від страху перед смертю, крижане дихання якої вже обдавало його. А в цей час якийсь дурень уперто тяг його човен через оскаженілі хвилі, рятуючи його, незнайому людину (а я думаю, що я лише тримався за плавучий предмет, щоб не потонути). Безсумнівно, тоді він якнайщиріше, як ще ніколи в житті, молився за життя іншої людини, принаймні до берега, і за перемогу над смертю — її і свою. І ніколи нікому не бажав стільки щастя, як їй, бо її щастя було його щастям. Він запам'ятав усе: і ту збожеволілу річку, і ту божевільну передсмертну хвилину, і того божевільного юнака — і потім, коли вже прийшов до тями, не міг забути, що саме тому юнакові і чуду він зобов'язаний життям. Перше життя дали йому батько й мати, в Сараєві, а я — друге, на Дністрі. Першого він не бажав, за друге віддав би й душу. Мусив запам'ятати батьків, особливо того, найважливішого. Щоправда, міг і забути, багато хто забуває, але його біда, що він добра людина і хоче за добро платити добром. А його присилували за добро заплатити невдячністю. І, можливо, йому було важче, ніж мені. Звичайно, що важче. Не забуває і ось прийшов, незважаючи на страх. Не посмів передати через іншого. Прийшов сам. Для нього це було те саме, що йти в атаку на укріплений шанець.

Колись мені хотілося, щоб його й пізніше посеред ночі будив сором за ту його невдячність, але ось, виявляється, його душа вразливіша, ніж я гадав, і він навіть бореться зі страхом, який холодить його кров.

«Хай тобі бог простить», — подумав я тоді, коли він кинув мене напризволяще, не маючи хоробрості перед людьми, щоб врятувати мене. «Хай тобі бог простить», — кажу й тепер, тільки вже лагідніше й тепліше, ніж колись. Не в змозі залишити вдома свій немилосердний страх, він ніс його всю дорогу, як вогонь у заполі сорочки, як гадюку навколо шиї, як лихоманку в тілі, і, безперечно, той страх усе важчав, не легшав, доки Мула Ібрагім наближався до забороненого місця. І він таки прийшов, опалений вогнем, зранений укусами, поколений жалами — зсередини, з самого себе, — щоб, наче воїн, принести мені звістку про близьку допомогу.

Хай тобі бог простить, чесний чоловіче, якому не дозволяють бути чесним: ти виконав свій обов'язок, вмираючи від страху. Я починаю цінувати цей вид хоробрості. Вона, можливо, й більша від тої, якій страх не відомий.

Розпрвім Тияні смішну історію про героя, що став таким через страх, і про чесність, яка народилася з сорому. Тепер, коли він повертається додому, після свого дурного, але чесного вчинку (як сказав би Махмут), його страх ще більший, але й не менше його вдоволення самим собою. А може, й ні, може, він уже розкаюється за свою необачність, але я цього не знатиму і запам'ятаю тільки його подвиг.

Коли я відчинив двері до кімнати, я зупинився, мов громом прибитий. Тияна була не сама, на скрині спокійно сидів комендант Авд-ага.

Мені було б легше, якби я зустрівся з голодним вовком.

Чи Мула Ібрагім знав, що в мене вдома сидить Авд-ага? У такому разі його відвага ще більша.

Я глянув запитливо на Тияну: що йому тут треба? Вона відповіла мені непевною усмішкою: звідки знаю!

Я привітався з Авд-агою, чекаючи, що він пояснить, чому ощасливив мене своєю присутністю. Але він узагалі не поспішав обзиватися, ніби це річ природна — ввірватися непрошеним і нежданим до чужої хати.

Але, видно, це навіть для нього не було звичним, він був якийсь збентежений і похмурий, через те мовчав, багатозначно покашлюючи. Сказав тільки, що думав… кх… кх… застати мене вдома, а давно вже стемніло… кх… кх… І я мусив, не стільки ради нього, скільки ради Тияни, пояснити, що Махмут святкує свій торговельний успіх і мені було жаль залишати його самого.

— Нікчема, — коротко сказав Авд-ага.

— Не гірший від інших, — відповів я.

А Тияна, незадоволена і зауваженням Авд-аги, і моєю відповіддю, сказала, що Махмут добрий чоловік, тільки нещасний. Це в неї найбільше виправдання.

Для Авд-аги це найгірша огуда. Очевидно, він думає: якби справді той був чогось вартий, то не був би таким злиднем. Шахрай не може бути добрим. А нещасливий тому, що його впіймали. Усі люди — можливі злочинці, а ті, яких уже судили за злочин, ніколи більше не можуть стати справжніми людьми. Він нічого не сказав, тільки переводив свій липкий погляд то на мене, то на Тияну, мовби не розуміючи, про що ми говоримо. І ще гірше: не знаючи, куди нас віднести — ми і не лиходії, і не благородні. Хто ж ми такі?

— Дивні ви люди, — сказав він замислено, горблячись на скрині, начеб на нього щось тисло.

Я знав, що він зараз вирішує, куди нас зарахувати, і вважав за краще не погіршувати його думку про нас і не вчинити нічого такого, що могло б зіпсувати йому настрій. Хай ліпше залишимося для нього дивними й незрозумілими, ніж підозрілими.

Ті, кому він служить, зневажають його, але не заперечують, щоб він сіяв страх між людьми, і він це ретельно робить, слухаючись свого суворого сумління і своїх господарів. Він воліє покарати сотню невинних, ніж випустити одного винного, але в кожному знаходить якусь вину за своїм мірилом. Тому я хотів, аби його неповоротка думка відстоялася, не потривожена нічим, що б могло її налякати.

Але. не так вважала Тияна. Вона не може змовчати, коли чує неправду, хай потім навіть умирає від «страху, і ніколи вона не робила для себе висновків з цієї науки.

— Чому ми дивні? — запитала вона гостро, і я зрозумів, що тепер ніщо не в силі стримати її.— Ми дивні тому, що нікому не зробили зла, що нікому не заболіла голова через нас, що нікого не образили? Чи дивні тому, що спокійно зносимо кривду, якої нам завдано? А що маємо зробити, Авд-аго, щоб не бути дивними? Лаятися, клясти, скаржитися, ненавидіти людей, чинити їм зло?

— Ого, куди завернула!

— Чи ми дивні тому, що до нас приходить всіма зневажений Махмут Неретляк? Ви кажете про нього: нікчема. А бачите, коли нас настигло нещастя, — кажу: нещастя, бо іншого слова не знаходжу, — ніхто навіть не глянув у наш бік, ніхто нам не допоміг, тільки він.