У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
— Ви куди прямуєте, місіс? — запитав хтось із волоцюг.
Жінка пирхнула й відвернулася.
— Та годі вам, місіс, — сказав він. — Не пишайтеся, підсідайте до нас. Ми усі тут в одному човні.
— Дякую, — відповіла жінка гірко, — але коли я захочу знатися з компанією волоцюг, то дам вам знати.
Мене потішило, як вона вимовила оте волоцюги. Такі речі враз розкривають тобі чужу душу — обмежену, зашорену жіночу душу, що зовсім нічого не навчилася за роки на вулиці. Вона була, очевидно, поважною вдовою, що стала волоцюгою через якийсь безглуздий прикрий випадок.
Цвях відкрився о шостій. Була субота, й нас мали утримувати там всі вихідні, що є звичною практикою. Причини я не знаю, але мені здається, що просто хтось вважає, що ми не заслуговуємо на неділю. На реєстрації я назвався журналістом. Це було більшою правдою, ніж називатися художником, адже я іноді заробляв гроші, пишучи статті для газет, однак це було нерозумно, оскільки привернуло зайву увагу. Щойно ми зайшли в цвях і вишикувалися для обшуку, старший наглядач назвав моє прізвище. Це був суворий, військовий чоловік років сорока, що не відповідав тому образові деспота, про який усі говорили, але був по-солдафонському грубим. Він різко запитав:
— Хто з вас Бланк? (Пам'ятаю тільки прізвище, яким тоді назвався, а імені пригадати не можу.)
— Я, пане.
— То ти журналіст?
— Так, пане, — відповів я з тремтінням. Кілька запитань — і мене б викрили на брехні, що загрожувало ув'язненням. Але старший наглядач лише оглянув мене з голови до ніг і сказав:
— То ти джентльмен?
— Маю таке сподівання.
Він ще раз на мене пильно подивився.
— Що, хлопче, до біса тобі не пощастило, — сказав він. — Справді до біса не пощастило.
Після цього він виявляв до мене невиправдану прихильність і навіть певну повагу. Він не обшукав мене, а у ванній взагалі дав окремого чистого рушника — нечувана розкіш. Ось яку силу має слово «джентльмен» для вуха старого солдата.
До сьомої ми вже зжерли свій хліб з чаєм і сиділи по камерах. Ми спали по одному на ліжках з солом'яними матрацами, тож можна було добре виспатися. Але жоден цвях не ідеальний, і особливістю цвяха в Лоуер Бінфілді був холод. Труби парового опалення не гріли, й дві тонкі бавовняні ковдри, які нам видали, майже не допомагали. Хоча була ще осінь, але холод стояв лютий. Дванадцять довгих годин ми переверталися з боку на бік: засинали хіба на кілька хвилин, замерзали і знову прокидалися. Ми не могли курити, бо весь тютюн, який вдалося пронести всередину, лежав у одязі, який віддадуть тільки зранку. По всьому коридору було чути стогони, а подекуди й гучні прокльони. Ніхто, думаю, не поспав тоді більше двох годин.
Вранці після сніданку й лікарського огляду старший наглядач загнав нас у їдальню й зачинив за нами двері. Це була побілена кімната з кам'яною підлогою, невимовно похмура, з запахом в'язниці й мебльована тільки сосновими столами й лавками. Заґратовані вікна надто високо, щоб можна було побачити вулицю, а з усіх прикрас — лише годинник і примірник правил поведінки в будинку праці. Скупчені на лавках лікоть до ліктя, ми вже знудилися, хоча була ще заледве восьма ранку. Робити не було чого, про що поговорити теж, не було навіть місця, щоб рухатися. Єдина втіха — можливість курити, оскільки на куріння зважали, тільки якщо заставали тебе з цигаркою. Скотті, маленький волохатий волоцюга з акцентом уродженця Ґлазґо, що довго прожив в Іст-Енді, залишився без тютюну, бо його бляшанка з недопалками під час обшуку випала з чобота й була конфіскована. Я поділився з ним своїми запасами. Ми курили потай і, коли чули наближення старшого наглядача, ховали самокрутки в кишеню, як школярі.
Більшість волоцюг безперервно просиділи ці десять годин у незручній позі, без свіжого повітря. Бог знає, як вони це витерпіли. Мені пощастило більше, ніж іншим, оскільки о десятій старший наглядач забрав кількох людей працювати й вибрав мене допомагати на кухні будинку праці — на найбільш жадану роботу. Це, як і чистий рушник, було результатом магічної сили слова «джентльмен».
У кухні ніякої роботи не було, тож я прокрався у невеликий сарай, де зберігали картоплю й де кілька жебраків з будинку праці ховалися від недільної ранкової служби. Там були зручні для сидіння пакувальні ящики, кілька старих номерів «Фемілі Геральд» і навіть копія «Раффлз[235]» з місцевої бібліотеки. Жебраки цікаво розповідали про життя у будинку праці. Серед іншого вони сказали мені, що найненависнішою річчю в будинку була уніформа — тавро благодійності. Якби людям дозволяли носити власний одяг, принаймні кашкет і шарф, вони б не заперечували бути жебраками. Потім я пообідав у їхній їдальні — це була порція, достатня для удава, — найбільша порція, яку я з'їв з часу мого першого дня в «Готелі X». Як розповіли жебраки, зазвичай їх так перегодовують тільки в неділю, а решту тижня потім недогодовують. Після обіду кухар звелів мені вимити посуд і викинути недоїдки. Марнотратство було приголомшливим і, враховуючи обставини, вражаючим. Шматки м'яса, відра огризків хліба й овочів викидалися разом з іншим сміттям і притрушувалися спитою чайною заваркою. Я до краю наповнив п'ять сміттєвих баків цілком їстівною їжею. А тим часом п'ятдесят волоцюг сиділи в цвяху напівголодними, отримавши лише обід з хліба й сиру та, можливо, кількох варених картоплин на честь неділі. Як пояснили жебраки, викидати їжу, а не віддавати її безпритульним, було свідомим рішенням.
О третій я повернувся до цвяха. Волоцюги сиділи там з восьмої в такій тісноті, що не могли і ліктем поворухнути, й ледь не божеволіли від нудьги. Куріння вже не допомагало, бо тютюн волоцюги — це недопалки, яких вистачає лише на кілька годин, коли ти залишаєшся віддалі тротуарів. Більшість людей були надто знуджені навіть щоб розмовляти. Вони просто сиділи рядком на лавках, втупившись у порожнечу, їхні неголені обличчя роздирали
