У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл

волоцюг підняв його на кпини, але ця ідея міцно засіла в голові старого. Він знав також про Зернові закони[231], і про jus primae noctis[232] (він вірив, що воно справді існувало), а ще про Велике Повстання[233], яке вважав повстанням бідних проти багатих — можливо, він плутав його із селянськими повстаннями. Я сумніваюся, що старий вмів читати, і, авжеж, він не переказував газетних статей. Ці уривки історичних відомостей може навіть століттями передавалися з покоління в покоління волоцюг. Це була усна традиція, слабке відлуння середньовіччя.

Ми з Падді прийшли до цвяха о шостій і вийшли звідти аж о десятій ранку. Він був схожий на цвяхи в Ромтоні й Едб'юрі, й ніякого привида нам не трапилося. Серед волоцюг були двоє молодиків, яких звали Вільям і Фред, колишні пожежники з Норфолка — весела парочка, що любила співати. У їхньому репертуарі була пісня «Нещасна Белла», яка варта того, щоб її записати. Я чув, як вони виконували її півдюжини разів, тож зміг запам'ятати слова, крім, може, рядка чи двох, які додумав. Слова там були такі:

Белла — юна і ніжна краса,

Очі — блакить, золотава коса,

О, нещасна Белло!

Безжурна й сердечна Белла була,

Та честь легковажно не вберегла —

Від звабника злого дитя понесла,

О, бездушний, жорстокий облудник.

Й не знала Белла — була молода, —

Що з хлопцями завжди приходить біда,

О, нещасна Белло!

«Мій чоловік не чинитиме зле,

Любить і візьме заміж мене».

Бідна не вірила, що обмане,

Той бездушний, жорстокий облудник.

Та вдома його вона не знайшла,

Тхір речі зібрав і дав тягу з села,

О, нещасна Белло!

Хазяйка сказала їй: «Хвойдо, йди геть!

Не смій мого дому паплюжити честь».

Так долю Белли сповнив лихом ущерть

Той бездушний, жорстокий облудник.

Всю ніч проблукала в жорстоких снігах,

Ніхто вже не взнає, який то був жах,

О, нещасна Белло!

Червоний світанок ще тільки яснів,

Та Белла пташок не почула вже спів,

Зі світу білого дівчину звів

Той бездушний, жорстокий облудник.

У справах своїх стережіться гріха,

Його плід — це страждання і доля лиха, О, нещасна Белло!

Беллу проводили у небуття,

Казали мужчини: «Таке життя»,

Жінки ж заступались за бідне дитя:

«Це хлопці все — підлі тварюки!»

Написала, мабуть, жінка.

Вільям і Фред, що виконували цю пісню, були справжніми ледащами, і саме через таких пройдисвітів у волоцюг лиха слава. Звідкілясь вони дізналися, що старший наглядач у Кромлі мав запаси старого одягу, який за потреби видавав. Перед цвяхом Вільям і Фред зняли свої черевики, порозпорювали шви й трохи повідривали підошви, більш чи менш знівечивши взуття. Коли вони попросили нових черевиків, старший наглядач, побачивши, що їхні справді негодящі, видав їм майже нові пари. На ранок мало не за воротами Вільям і Фред уже продали ці черевики за шилінг і дев'ять пенсів. Вони вважали, що шилінґ і дев'ять пенсів справді варті того, щоб понівечити своє взуття.

Залишивши цвях, ми всі довгою вайлуватою процесією попрямували на південь, до Лоуер Бінфілда та Ід Гілл. Дорогою туди між двома волоцюгами сталася бійка. Вони посварилися ще вночі (там була якась дурна casus belli[234], коли один назвав іншого «тупий бик», а тому почулося «більшовик» — смертельна образа), і вони побилися просто серед поля. Дюжина волоцюг зупинилися подивитися на бійку. Мені ця сцена запам'яталася через одну деталь: коли чоловік, якому дісталося більше, впав, з нього злетів кашкет, і виявилося, що волоцюга зовсім сивий. Після того хтось із нас втрутився й зупинив бійку. Падді тим часом розпитав детальніше й з'ясував, що справжньою причиною сварки, як завжди, була їжа ціною в кілька пенні.

Ми дісталися до Лоуер Бінфілда досить рано, й Падді використав цей час, намагаючись знайти підробіток у когось у дворі. В одному з будинків йому дали порубати якісь ящики на дрова, і, сказавши, що на нього чекає напарник, він привів мене, й ми разом усе зробили. Коли ми закінчили, господар сказав служниці винести нам чаю. Я пам'ятаю її переляк, коли вона його виносила, а тоді, геть втративши мужність, поставила чашки на стежку, прожогом кинулася назад до будинку й закрилася на кухні. Ось який жах вселяє слово «волоцюга». Нам заплатили по шість пенсів кожному, тож ми купили хлібину за три пенні й півунції тютюну, й ще п'ять пенсів відклали.

Падді вважав за краще закопати ці п'ять пенсів, бо старший наглядач у Лоуер Бінфілді був відомим деспотом і міг відмовитися прийняти нас, якби ми мали бодай якусь копійку. Закопувати гроші — досить поширена практика серед волоцюг. Якщо вони хочуть пронести до цвяха значну суму, то зазвичай зашивають її в одяг, за що можуть загриміти до в'язниці, — якщо їх, звісно, піймають. Падді й Тупак розповідали про це цікаву історію. Якось один ірландець (Тупак казав, що це був ірландець, а Падді — що англієць), аж ніяк не волоцюга, маючи тридцять фунтів, забрів у маленьке село, де не зміг влаштуватися на ночівлю. Він запитав поради у волоцюги, і той порекомендував заночувати в будинку праці. Це досить звична практика: якщо не можеш ніде знайти ліжка, то в будинку праці за помірну суму можна переночувати. Втім, ірландець вважав себе надто розумним і вирішив вдати із себе звичайного волоцюгу. Тридцять фунтів він зашив у одяг. Тим часом волоцюга, з яким ірландець радився, вгледів тут свій шанс і ввечері потай попросив у старшого наглядача дозволу залишити цвях рано-вранці, оскільки начебто мав якусь роботу. О шостій ранку його відпустили й він пішов — в одязі ірландця. Ірландець поскаржився на крадіжку, але отримав тільки місячне ув'язнення за незаконну ночівлю в тимчасовому притулку.

Розділ 35

Діставшись до Лоуер Бінфілда, ми втомлено розтяглися на траві, де нас з-поза воріт розглядали місцеві мешканці. Підійшли священик з донькою і якийсь час мовчки витріщалися на нас, неначе ми були рибками в акваріумі, а тоді знову пішли. Разом з нами там сиділи ще кілька дюжин волоцюг. Серед них були Вільям і Фред, що досі співали, двоє