У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл

одинадцяту прийшов Тупак, виснажений і втомлений, оскільки його покалічена нога перетворювала ходьбу на муку. Він не заробив скриверством жодного пенні, усі точки під накриттям були зайняті, тож він кілька годин просто жебракував, пильнуючи, щоб поряд не було поліцейських. Йому вдалося зібрати вісім пенсів — без одного пенні плата на ночівлю. Час, коли треба було заплатити, вже давно минув, але він зміг прослизнути всередину, скориставшись недостатньою пильністю уповноваженого. Будь-якої миті його могли викрити й вигнати спати на набережній. Тупак дістав зі своєї кишені речі й розглядав їх, намагаючись вирішити, що продати. Він обрав бритву, відніс її на кухню й за кілька хвилин продав за три пенси — тепер мав достатньо, щоб заплатити за ночівлю, купити кухоль чаю й залишити півпенса на завтра.

Тупак отримав свій кухоль чаю й сів біля вогню просушити одяг. Я помітив, що він п'є чай і сміється, наче з якогось хорошого жарту. Здивований, я запитав, що викликало в нього сміх.

— Це до біса смішно! — відповів він. — Просто жарт для «Панчу[228]». Знаєш, що я утнув?

— Що?

— Продав свою бритву, спершу не поголившись: бісовий дурень!

Він не їв від ранку, пройшов кілька миль з покаліченою ногою, змок до рубця і був за півпенні від голоду. Попри все це він міг сміятися над такою втратою. Ним не можна було не захоплюватися.

Розділ 34

Наступного ранку грошей у нас уже майже не лишилося, тож ми з Падді вирушили до цвяха. Ми пішли на південь по Олд-Кент-роуд, прямуючи до Кромлі. До лондонського цвяха податися ми не могли, бо Падді нещодавно вже ночував в одному й не хотів ризикувати. Ми відмахали шістнадцять миль по асфальту, постирали ноги й страшенно зголодніли. Падді оглядав тротуари, запасаючи недопалки до ночівлі в цвяху. Зрештою в нагороду за наполегливість він знайшов пенні. Ми купили великий шматок черствого хліба і на ходу його проковтнули.

Коли ми дісталися Кромлі, було надто рано заходити до цвяха, тож ми пройшли ще кілька миль до посадки поряд з луками, де можна було перепочити. Це був звичний для волоцюг такий собі караван-сарай, що легко вгадувалося по витоптаній траві, мокрих газетах й іржавих бляшанках, які вони залишали по собі. Інші волоцюги прибували по одному й по двоє. Стояла погожа осіння днина. Поряд росла глибока грядка пижма, й здавалося, що я чую його різкий сморід, що змішувався зі смородом волоцюг. На луках біля хвіртки огорожі паслися двоє селянських лошат. Спітнілі й виснажені, ми порозсідалися на землі. Хтось притяг сухих гілок і розпалив багаття, всі випили чаю без молока з олов'яного «барабана», який передавали по колу.

Хтось із волоцюг почав розповідати історії. Один з них, Білл, був цікавим типом, справжнім міцним волоцюгою старої породи: сильний, як Геркулес, і щирий ворог роботи. Він хвалився, що, коли захоче, легко влаштовується попрацювати землекопом, але щойно отримує тижневий заробіток, то жахливо напивається, і його звільняють. Між тим він відверто жебракував, випрошуючи гроші в крамарів. Розповідав він приблизно таке:

— Я не сидітиму в *** Кенті. Кент — зле графство, цей Кент. Тут жебраків багато. *** пекарі ж такі, що хліб викинуть, а тобі не віддадуть. От Оксфорд — ось де тобі подають, в тому Оксфорді. Як був у Оксфорді, то випрошував і хліб, випрошував і бекон, випрошував і яловичину, й кажен вечір випрошував собі шістак на ночівлю в студентів. В останню ніч шукав два пенса, шоб переночувати, та пішов до пастора попросити три. Він мені їх дав, а потім взяв і здав за жебрацтво. «Ти жебракував», — каже поліцай. «Та не було такого, — кажу я, — просто запитав у джентльмена, котра година», — кажу. Поліцай порився у мене в пальті й дістав фунт м'яса і дві хлібини. «А це що? — каже. — Пішли зі мною у відділок», — каже. Дзьоб[229] дав сім днів. З тих пір нічого не прошу в *** пасторів. Але Боже! Що там ті сім днів? — і так далі, і таке інше.

Здавалося, що все його життя з цього й складалося: нескінченні жебрацтво, пияцтво й тюрма. Він розповідав це й сміявся, вважаючи неймовірно кумедним жартом. Наче й глузував з жебрацтва, але сам носив лише вельветовий костюм, шарф і кашкет — без шкарпеток і білизни. Втім, він був огрядним і веселим, і від нього навіть пахло пивом — вкрай незвичний нині запах від волоцюги.

Двоє інших нещодавно ночували у цвяху в Кромлі й розповідали пов'язану з ним історію з привидом. Багато років тому, казали вони, хтось вкоротив там собі віку. Волоцюга зміг пронести бритву до своєї камери й перерізав собі горло. Вранці старший наглядач прийшов відчиняти двері, але зміг це зробити тільки зламавши мерцеві руку. Відтоді померлий навідується до своєї камери, жадаючи помсти, й усі, хто там ночує, приречені на загибель протягом року. Певна річ, правдивість цієї історії підтверджувалася численними смертями. Тож якщо двері твоєї камери застрягали при спробі їх відчинити, то від неї треба тікати, як від чуми, бо саме там і оселився привид.

Двоє волоцюг, колишніх матросів, розповіли іншу моторошну історію. Один чоловік (вони присягалися, що знали його особисто) хотів потай дістатися на кораблі до Чилі. Цей корабель віз промислові товари, запаковані у великі дерев'яні ящики, й один з портових вантажників допоміг «зайцю» сховатися в такому ящику. Як виявилося, вантажник помилився з порядком, в якому ящики вантажили на судно. Кран підчепив «зайця», підняв його догори й опустив на саме дно трюму, під сотні інших ящиків. Аж до кінця подорожі ніхто й не підозрював, що сталося, коли «заєць» уже розкладався, померши від задухи.

Інший волоцюга розповідав історію про Ґілдероя, шотландського грабіжника. Ґілдероя засудили до повішення, але він утік, схопив суддю, що виніс вирок, і (ловкий хлопака!) натомість повісив його. Волоцюги, звісно, любили цю історію, але цікаво, що переказували її, переінакшивши. За їхньою версією, Ґілдерой утік до Америки, тоді як насправді його знов упіймали й стратили. Поза сумнівом, історію виправили навмисне, як діти виправляють історії про Самсона й Робіна Гуда, додаючи до них щасливу, цілком вигадану кінцівку.

Це надихнуло волоцюг згадати про історію, і один дуже літній чоловік заявив, що «закон про перший укус[230]» був пережитком тих днів, коли дворянство із собаками полювало на людей замість оленів. Дехто з