Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Шварно повернув до Лева голову. На його обличчі промайнула тінь посмішки.

— Приїхав, брате! — слабким голосом мовив він.

Лев підійшов до ліжка і взяв гарячу руку Шварна.

— Примчав одразу, щойно почув про твою хворобу, — відповів Лев. — Шварне, що сталося? Що з тобою?

— Сядь, Леве... Боюся, що це буде наша остання розмова...

— Що ти таке кажеш?

— Сядь, брате. Останніми роками ми так мало розмовляти ось так, як зараз...

Лев сів на край ліжка.

— Ти хочеш знати, що сталося? Не знаю... — почав Шварно. — Про те, що подібне може приключитися зі мною, я був певен. Особливо я це зрозумів влітку.

— А що сталося влітку? — допитувався Лев.

— Тоді я прибув до Латави[21]. Знаєш, після того як не стало Воїшелка (Шварно не уточнив, чому його не стало), я не міг довго відсиджуватися тут, у Холмі. Треба було показувати литвинам, що я продовжую піклуватися і про них, не лише про русичів. Тієї пам’ятної ночі мені не спалося. Неспокійні думки не давали заснути. А тут ще не на жарт розбушувалася гроза! Блискавиця вдарила у могутній дуб неподалік від Латави. Литвини зраділи. Для них це хороша прикмета, для нас же — провісник лиха. Тому я не спав. І тоді я почув за дверима шум. Останнім часом я не лягаю спати, не підклавши під ліжко меча. Я міг зустріти нападників, вони б не заскочили мене зненацька, і легко я не дався б, але я не знав, ні хто вони, ні скільки їх. Тоді я зробив єдине, що міг зробити, щоб врятуватися. Я втік. Так, Леве, утік, хоч ніколи не тікав з поля бою.

— Хто це був? — запитав вражений Лев.

— Я думав, що ти...

— Я?

— Пробач, але останнім часом твої вчинки підштовхували мене до цієї думки...

— Я ненавмисно вбив Воїшелка, — вкотре повторив Лев. — Хоч не любив його і, зізнаюся, дійсно хотів його смерті. Але це сталося випадково, присягаюся!

— Я зрозумів, що це не ти, позавчора... — сказав Шварно.

— А що сталося?

— Позавчора у Холм прибув Тройден.

— Тройден? — здивувався Лев. — Навіщо?

— Миритися.

— А хіба ви були ворогами?

— Я також так думав...

Шварно замовк. Лев бачив, що розмова виснажує брата, і хотів було перервати її, але хворий заговорив знову:

— Не слід відкладати розмову на потім, — сказав Шварно, вгадавши думки Лева. — Його у мене може й не бути. Тройден приїхав сам, якщо не рахувати чотирьох охоронців. Ми поговорили. Тройден хотів знати, що я робитиму, якщо польські князі знову захочуть, щоб Пржемисл віддав їм у володіння Литву. Я відповів йому, що мене не цікавлять подібні чутки і навіть якщо це правда, я не допущу, щоб у моїх володіннях моєю ж землею розпоряджався будь-хто.

— А що на це відповів Тройден?

— Тройден сказав, що до нього доходять чутки, — і він готовий вірити їм, — про пильний інтерес тевтонців до литовських земель. Деякі князі, особливо ті, що живуть на пограниччі з лицарями, готові знову віддатися на милість Отакару. Таким чином вони і важкої опіки тевтонців позбудуться, а заодно і за рахунок литвинів примножать свої землі.

— А навіщо миритися? — не зрозумів Лев.

До нього поволі почала доходити причина появи Тройдена у Холмі.

— Він забажав, щоб я не заважав йому укріплювати північні землі, на випадок, якщо тевтонці і поляки все ж нападуть на нього, — сказав Шварно.

— Тобто щоб ти дозволив йому чинити у себе в Кярнаве[22], що він хоче? — припустив Лев.

— Я також про це подумав, — підтвердив Шварно.

— І що ти?

— Відповів йому, що у мене достатньо сил, щоб відбити не лише німців, але й монголів разом з усім їхнім Сараєм. Я бачив, що Тройдену це не сподобалося, але виду він не подав. Потім я влаштував прощальний обід, і Тройден поїхав.

— А потім ти занедужав... — закінчив Лев.

Шварно деякий час дивився на брата.

— Їжа на столі була своя, — сказав він.

— І Тройден, що приїхав Бог знає звідки, не привіз із собою навіть бочечки вина? — здивувався Лев.

— Вино було. Але пили ми його разом.

— Це ще нічого не значить. Пам’ятаєш соломоничів, що колись допомагали батькові? Наш