Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

розлетілася навколишніми (в основному, польськими землями), і на похорон прибуло досить багато князів, князьків, зем’ян і дрібніших панів. Усім кортіло дізнатися, як родичі розділять між собою владу. Прибув навіть посланець Пржемисла II Отакара. Але тут їх чекало розчарування. Вони побачили, що головний у Холмі — Лев Данилович і що його голову вінчає корона, якою свого часу коронувався його батько. Інші родичі реагували на це спокійно, Василько Романович, також у короні, спеціально виготовленій для нього, йшов поруч племінника. Якщо прибулі й сподівалися на якусь інтригу, вони були жорстоко розчаровані.

Отож, щойно тіло опустили у свіжу могилу, сяк-так попрощавшись, «гості» відбули домів. І вони, і їхні пани мали достатньо думок для роздумів. А Романовичі залишилися у Холмі ще на декілька днів. Потрібно було уточнити певні моменти.

Король Лев Данилович відбув у Львів останнім. Він встиг дати останні настанови воєводі Холма Ярополку, дорогою відвіз Рамуне до обраного нею монастиря, пообіцявши підтримувати його. Прощання Лева і Рамуне було зворушливим. Раніше вони ніколи не були надто близькими, ба навіть траплялася і ворожість, особливо це посилилося після вбивства Воїшелка, але тепер їх об’єднало спільне горе.

З цим Рамуне залишилася, а Лев повернувся до Львова, де на нього чекали великі справи.

XXIV

Князь луцький Володимир Васильковим обережно зачинив за собою двері в опочивальню батька. Він вмостився у кріслі, що стояло біля вікна. За вікном панувала глупа ніч: закрите важкими хмарами небо ховало повний місяць. Наступної неділі — Воскресіння Господнє. Перша неділя після повні. І хоч місяця не видно, всі знають, що він є. Але ще ніхто в королівстві не знає, що сталося. Ніхто, крім нього. Володимир заглибився в думки. Щойно почуте примусило його не спішити ділитися новиною з іншими. Він знав, що за дверима нетерпляче чекають слуги і бояри, але кликати не квапився. Володимир Васильковим продовжував сидіти, неначе у нього було бозна-скільки вільного часу. Але часу не було. Те, що чекало на нього в найближчі дні, вимагало негайної дії. Та князь застиг у нерішучості. Зараз він повинен вирішити, як діяти далі: або стати очільником родини, або зробити те, що невгодне йому, себто виконати волю батька. Там, за дверима, Володимир погодився з аргументами батька. Тут, у кімнаті наодинці, також розумів, що сказане батьком принесе мир на землі. Виявляється, батько знав таке, про що ні він, його син, ні будь-хто інший навіть не здогадувалися. Лише одна людина була посвячена у таємницю, більше того, саме вона і повідомила батька про це. Внутрішньо Володимир противився цьому, але все ж чудово розумів, що батько правий. Він уже вирішив, як діятиме далі, але чомусь продовжував сидіти, неначе хотів відтягнути неминучу мить — висловити своє остаточне рішення.

Розуміючи, що далі тягти не можна, Володимир встав з крісла і ляснув у долоні. Одразу в кімнату зайшли бояри на чолі з воєводою Марколтом.

— Щойно помер великий князь! — повідомив Володимир.

Бояри побожно перехрестилися.

— Воєводо! Розішли гінців в інші землі — повідомити сумну новину. Нехай ті, хто не вважає мене ворогом, прибудуть у Володимир і розділять зі мною смуток за померлим батьком.

— Так, князю! — вклонився воєвода. — Накажеш іще щось?

— Я хочу, щоб похорон мого батька був похороном короля Русі!

З цими словами Володимир пройшов через юрмисько. Присутні розступилися, даючи прохід.

Він не став перевіряти, як виконуються його накази. Хоч резиденція сина Василька Романовича не тут, а в Луцьку, він у Володимирі — частий гість, а тепер, після смерті батька, і правитель. Тому у бояр був стимул зробити все якнайкраще, щоб сподобатись майбутньому господареві.

Володимир перетнув двір, який розділяв батьківський палац із будинком для гостей, у якому під час приїзду у місто він зазвичай зупинявся. Зараз у вікнах світилося: почувши, що батькові стало погано, Володимир наказав запалити свічки. Жона Ольга також не спала.

Вона зустріла чоловіка стривожена. З першого погляду все зрозуміла.

— Що далі? — запитала вона.

— Сідай, — сказав Володимир.

Обоє сіли на лаву, що стояла під стіною.

— Хочу, щоб ти знала про останні слова батька... — повідомив чоловік.

— Може, не треба? — заперечила Ольга. — Це лише твоя з батьком таємниця. Навіщо її знати іншим?

— Не лише моя. Вона стосується і тебе також. І не лише тебе одну. У майбутньому це може стосуватися всіх, зокрема, й твого батька.

Ольга здивовано подивився на Володимира. Її батько, князь чернігівський і брянський Роман Михайлович, зараз був досить далеко звідси і навряд чи встигне на похорон.

— Батько ще не знає, — нагадала вона.

— Що ж, коли дізнається, все буде завершене.

— Що саме?

— Перед смертю батько сказав мені свою останню волю. Він забажав, щоб його титул короля Русі перейшов до Лева.

Ольга здивовано подивилася на чоловіка.

— Не до тебе?

— До Лева, — повторив Володимир.

— Чому батько вибрав його? Ти ж його син! Ти не питав його?

— Не питав. Батько сам пояснив мені.

— І що він сказав?