Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

— Злату бачив? — поцікавився старший брат.

Неждан кивнув головою.

— І?

— Розказав, — буркнув той.

— А вона?

— А що вона? Поплакала, потужила і заспокоїлася. Брата вона не бачила відтоді, як убили її батька. Гадала, що й Остромир також загинув. А тут він невідь-звідки з’являється й одразу гине від твого меча. Ще до того, як дізналася про його існування. Поплакала та й заспокоїлася... — повторив Неждан.

— А на мене гніву не тримає? — поцікавився Тугар.

— Та не переживай! Ти ж убив не її брата, а розбійника. Тож не переймайся.

Тим часом дружина виїхала у велике поле. Лев зупинив коня. Решта зробили те саме. Князь деякий час мовчки сидів у сідлі, оглядаючи нічим не примітне поле. Потім обернувся до інших і сказав:

— Ось тут, тринадцять років тому, ми вщент розбили військо Куремси. Славна була битва! Багато воїнів поклали свої голови на цьому полі.

«Серед них була голова командора де Пардо», — подумки продовжив спогад князя Тугар, але, на його розчарування, більше Лев не сказав нічого. Він лише перехрестився і легко вдарив коня в боки. Дружина рушила далі.

Після прибуття до Бакоти князь Лев Данилович одразу поселився у дитинці — для того, щоб відпочити, чи для вирішення своїх справ. Те, що Лев не відпочивати приїхав, стало зрозуміло наступного ранку, коли, не дочекавшись сходу сонця, Бакоту покинув невеликий загін ратників. Їхній шлях лежав на південь. Про його справжню мету не знав ніхто, навіть Неждан, якого Тугар попросив хоч щось прояснити. Але молодший брат не знав, що відповісти.

А разом з першим снігом на протилежному березі Дністра вартові зауважили монгольське військо. На превелике здивування жителів Бакоти, Лев Данилович не те що не віддав наказу готуватися до відсічі, але навіть і не оголосив тривоги. Він спокійно спостерігав, як монголи переправляються через річку на невеликих човнах, залишивши на тому березі частину війська з кіньми.

То на зустріч з руським князем Левом Даниловичем прибув беклярібек західного улусу Золотої Орди Ногай.

Ногай Гайса Ica Кутар Татар виявився досить молодим тридцятирічним чоловіком, і князь Лев спочатку було засумнівався, чи дійсно перед ним той самий Ногай, якого, за чутками, боявся сам хан. Але те, з якою повагою і страхом ставився до нього почет, і, головне, відсутність правого ока, якого (Лев знав) Ногай позбувся ще на Кавказі, скоро розвіяло будь-які сумніви. Це дійсно був правитель придунайських володінь Улус-Джучі і південний сусід Русі. І, що найважливіше, Ногай відгукнувся на послання Лева, коли той відповів на його власне.

Правда, Лев Данилович наразі не знав, як поведе себе молодий амбітний монгол. Той же у свою чергу також вивчав сина грізного короля Данила, саме того, хто посмів противитися великому Сараю. І це в той самий час, коли інші князі (та хоча б то й же анда[20] Сартака Олександр!) ніколи не забували дороги до Сараю, щоб привезти ханові подарунки, намовити того проти сусіда, ба навіть супроти рідного брата, і насамкінець отримати бажаний ярлик на князювання. Данило приємно виділявся серед цього ряду; хоч його дії і принесли деяке занепокоєння батькові Ногая, він його більше поважав, аніж ненавидів. Лев же, розказують, дуже схожий на батька і зовнішньо, і тим, як править навіть тою незначною частиною батьківських земель, яка дісталася йому після його смерті.

На відміну від ханів Улус-Джучі, що так і не зуміли пересилите своїх звичаїв і продовжували проживати у юртах, Ногай був не такий. Він вибрав столицею місто Ісакча, саме вибрав, а не послідував практиці ханів поставити десь у степу свою юрту і гордо назвати це місце Сараєм. Більше того, поселився Ногай не в чистому полі, а на березі могутнього Дунаю. Побудоване ще до римлян місто привернуло увагу Ногая тим, що було невелике, далеко від Сараю і не дуже далеко від земель, котрі у недалекому майбутньому сподівався завоювати хан. Звичайно, зараз про це можна лише мріяти.

На подив Ногая, Лев звернувся до нього досить-таки чистою його рідною мовою. На спотвореному списом обличчі монгола русич прочитав схвалення.

— Мій вчитель Джафар, котрого ти приймав у своїй столиці, переконував мене, що король Руський не розуміє монгольської мови, — знайшовся що відповісти Ногай.

— Джафар — лише посланець, отже, йому не належить знати те, що маємо знати ми, — відказав Лев.

Ногай належно поцінував його відвертість.

— Я можу лише висловити свою вдячність, що такий високий правитель, як ти, в Улус-Джучі, згодився на цю зустріч, — продовжив Лев.

Ногай лише усміхнувся.

— Я так розумію, що цієї зустрічі однаково чекали ми обидва, — сказав він.

— В усякому разі, я прагнув її вже давно, — згодився Лев.

Вони сиділи в дерев’яній будівлі, гордо названій палацом. Після того як Бурундай знищив у Бакоті все, що було вище трьох людських зростів (причому для виміру використав не низькорослих монголів, а високого русича), у місті не залишилося жодного високого будинку. Цей «палац» воєвода Славомир побудував зовсім недавно. Він був високий, більше дозволеного, і його будівництво мало визначити реакцію монголів на цей «відхід