Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

увінчував гостроконечний шолом з кольчужним коміром. На поясі висіли довгий і короткий мечі. Напевне, єдине, чим розрізнялися воїни, були візерунки на невеликих трикутних щитах. На щиті Тугара на зеленому тлі красувався білий лев; Неждана можна було впізнати по жовтому двозубці на червоному щиті.

Коні також мали різну масть, але це вже було несуттєво. До чотирьох ратників, що спеціально готувалися до цього, приєднався і Жирослав, якого Ратибор залишив у Тустані і який забажав стати одним із них. Світозар не заперечував.

Дорога до Бакоти була довгою і небезпечною. Мало того, що вона пролягала густими лісами, де можна було лише мріяти про вторований шлях. Нечисленні каравани, що все-таки ризикували проїхати повз Тустань (а іншого шляху ще треба пошукати!), розповідали про зграї розбійників, які все ж не ризикували нападати на озброєні каравани. П’ятірка ратників зовні не була великою небезпекою для можливих розбійників, але кількість завжди оманлива. Зрештою, вже наступного дня їм випало показати, чого вони навчилися майже за рік перебування у Тустані.

Як і дорогою до фортеці, на них напали під час перепочинку. На цьому вся схожість з попереднім нападом і закінчилася. Тугар із товаришами вже не були такими наївними беззахисними воїнами, як рік тому. Вони миттєво згрупувалися, стали у коло спинами один до одного й озброєні зустріли ворога, що навально оточив галявину. Нападників налічувалося не менше півтора десятка, тому вони виглядали такими зухвалими. Їхня відвага розвіялася, коли після першої ж сутички п’ятеро з них повалилися на траву мертві чи важко поранені. Інші не встигли збагнути, що ж сталося, як ратники розосередилися і вже билися самостійно, щоправда, не забуваючи дивитися навсібіч. Хоч на кожного з них припадало по два нападники, а Тугару дісталося аж три, технікою володіння зброї зухвальці володіли погано, тому невдовзі більшість із них попрощалися з життям. На галявині лежали одинадцятеро тіл, у більшості — бездиханних, лише троє ще подавали ознаки життя, однак небезпеки для ратників вони не становили. Коли інші ратники з полегшенням розпрямили спини і витерли закривавлені мечі, Тугар ще бився з останнім розбійником. На вигляд йому було не більше років, аніж самому Тугару, і він володів мечем досить-таки вправно, але все ж не так, як русич. Несподіваний миттєвий випад довгим мечем, і ось нападник із розкраяним черевом вже повалився на зелену траву.

Тугар подивився на пораненого, потім із жалістю на свій обладунок у кривавих плямах і скрушно сказав:

— Знову доведеться річку шукати! А то засохне — потім не відмиєш!

— До вечора повинні вийти до ріки, — заспокоїв його Неждан. — Якщо таке буде повторюватися, ми не встигнемо вчасно прибути на місце.

Він наказав Власу і Левку привести коней, а сам зібрався заховати в торби недоїдений харч, як почув, що останній розбійник когось кличе. Переглянувшись із Тугаром, він підійшов до пораненого. Меч Тугара глибоко увійшов тому у живіт, і у нещасного не було шансів не те що залишитися живим, але й дожити до вечора. Взагалі навіть дивно було, що він досі живий: з рани текла брудна кров — видно, меч зачепив нутрощі.

— Ви їдете з Тустані? — слабким голосом запитав поранений.

Брати і Жирослав, що приєднався до них, мовчали. У них не було ніякого бажання розкриватися перед невідомим.

— Не бійтеся, я нікому не розповім, — заспокоїв той, неначе здогадавшись про їхні сумніви. — Хіба що Господу, але йому і без того все відомо.

— Так, ми з Тустані, — підтвердив Неждан.

— Я так і думав. Я хочу запитати вас: чи є у фортеці жінка на ім’я Злата?

Почувши таке, брати переглянулися. Вони відчули, що Златі щось загрожує.

— Що тобі відомо про Злату? — суворо запитав Тугар. — Навіщо вона тобі?

— Мені вона вже не потрібна. Я не жилець, але хочу знати перед смертю, чи дійсно вона в Тустані?

— Так, Злата у фортеці.

— Хто вона вам?

— Вона — наша сестра.

Вмираючий криво посміхнувся. Це вийшло у нього мимоволі — видно, біль у животі був нестерпним.

— Ні, Злата — моя сестра... — тихо мовив він.

У Тугара очі полізли на лоба, а Неждан лише попрохав Жирослава відійти, мовляв, тут сімейне. Той без опору виконав прохання. А Неждан присів перед пораненим.

— Ти... Остромир? — обережно запитав молодший брат.

— Вона розповіла вам?

— Що тут відбувається? — невдоволено поцікавився Тугар. — Ти його знаєш?

— Злата колись розповідала мені про молодшого брата Остромира, якого втратила ще у Звягелі. Правда, вона була певна, що той загинув.

— Я вижив і весь час шукав сестру. Мені розповіли, що її забрали якісь лицарі. Коли я прибув у село, де стоїть їхній замок, вона вже поїхала кудись. Потім був Львів, але і там я не застав сестру. Лише декілька років тому дізнався, що у фортеці Тустань живе подібна жінка. Але за стіни фортеці шляху не було. Так я став розбійником, щоб хоч таким чином дізнатися про сестру або дати про себе знати. Решту ви бачите... — Поранений знову усміхнувся, і цього разу у нього вийшло краще.

Неждан подивився на Тугара.

— Він говорить правду. Ти поранив брата Злати, — сказав він.

Тугар хотів щось відповісти, але тут знову озвався Остромир.