Лінкольн у бардо - Джордж Сондерс

колінами, і панцир розколовся, і містер Бевінс заліз досередини вже обіруч. Там він за щось ухопився, аж крекчучи від натуги потягнув — і ось наш хлопчак випорснув назовні, ніби новонароджене лоша (такий самий мокрий та розтріпаний), ми ж на якусь секунду ясно побачили у розтрощеному панцирі відбиток обличчя преподобного, і мене неабияк утішило те, що в ті останні миттєвості поряд із нами воно не набуло знову виразу, який ми так давно і звично вже з ним пов’язували (страшенно переляканого, з високо піднятими бровами й ідеально круглим від жаху ротом), а виражало радше непевну надію — так, наче до того незнаного місця він вирушав задоволений бодай тим, що тут зробив усе, що міг.

ганс воллмен

Містер Воллмен ухопив хлопця і шугнув геть.

Демонічні істоти, перетікаючи з решток панцира у землю, кинулися навздогін.

Й уже невдовзі заплели йому ноги. Він упав на коліна, а переслідувачі, знову перетворившись на гнучкі пагони, стрімко полізли догори його ногами та тулубом і ось-ось мали добратися й до рук.

Тут наспів я, перехопив хлопця і щодуху побіг далі.

Та не минуло й кількох секунд, як вони перейняли і мене.

роджер бевінс ііі

Тим часом я зірвався на ноги, метнувся до містера Бевінса, вихопив хлопця та рвонув до каплиці і буквально за мить до того, як мене мали вже наздогнати, зумів-таки останнім ривком просто впасти всередину крізь обернену на північ бічну стіну.

О, це місце я знаю, пробурмотів хлопець.

Сподіваюсь, відповів я. Усі ми його знаємо.

Багато кому з нас каплиця послужила у свій час такими собі воротами: тут закінчувалася наша мандрівка тією попередньою місциною, тут нас востаннє сприймали серйозно.

ганс воллмен

Земля навколо каплиці раптом зворохобилася.

Що, навіть тут? спитав я. Біля цього святого місця?

Святого, не святого — нам до цього діла нема, сказав британець.

У нас робота, докинув вермонтець.

Ми змушені, нагадала жінка.

Ну, давайте його сюди, знов озвався британець.

Ви лише марно тягнете час, мовив вермонтець.

А ми набираємо на силі, додав британець.

Скоро до вас таки дістанемося, пригрозила жінка.

І тоді не минути вам помсти, попередив вермонтець.

Давайте його сюди! гиркнув шепелявий.

роджер бевінс ііі

Не встиг містер Бевінс ступити крізь стіну досередини, як із темряви, що вповивала передню частину каплиці, донісся раптом чіткий звук: там прокашлявся якийсь чоловік. Ми були не самі.

На одному зі стільців у передньому ряді (очевидно, там, де й під час відправи напередодні) сидів містер Лінкольн.

ганс воллмен

LXXXIII

Томе коли ми підійшли вже до брами президент побачивши каплицю сказав що мабуть піде і посидить трохи там у тиші якщо я не проти й зізнався що почувається так наче його син ще й досі тут біля нього і не здатний того відчуття позбутися але може кілька хвилин спокою у тому призначеному для молитви місці допоможуть.

Я запропонував йому ліхтар але він відмовився сказав що у цьому нема потреби бо він добре бачить у темряві завжди так бачив а тоді подався туди через ту саму галявину де ще вчора стояли з відкритими парасольками під дощем сотні людей у чорному і слухали сумні звуки органа що долинали зсередини а я повернувся до сторожки де й пишу ці рядки тим часом надворі його бідолашний дрібний коник уже нетерпляче цокає копитом по бруківці так наче відчуває що господар близько і має ще станцювати на прощання перед довгою дорогою додому.

А президент далі у каплиці.

Мандерс, там само.

LXXXIV

Хоч вітражі у вікнах трохи приглушували місячне світло, та все ж у каплицю його проникало цілком достатньо.

ганс воллмен

Надаючи всьому всередині голубуватого відтінку.

роджер бевінс ііі

Після вчорашньої відправи майже всі стільці прибрали; залишилося тільки перших кілька рядів, та й ті стояли дещо безладно.

ганс воллмен

Містер Лінкольн сидів обличчям до вівтаря; ноги він витягнув перед собою, руки склав на колінах, голову звісив на груди.

На якусь мить мені здалося навіть, що він спить.

Та тут, ніби відчувши, що вже не сам, він випростався й озирнувся навколо.

роджер бевінс ііі

Тим часом цікаві до всього мешканці наших теренів ринули у каплицю, наче вода крізь прорвану греблю.

Ну, заходь, мовив я до хлопця.

ганс воллмен

Той двічі кліпнув.

І ввійшов.

роджер бевінс ііі

Просто всівся собі у тата на колінах.

ганс воллмен

Як, напевно, не раз робив у тій попередній місцині.

роджер бевінс ііі

Сидячи так один у одному, вони займали тепер один і той самий фізичний простір; дитина була тут просто зменшеною копією чоловіка.

ганс воллмен

LXXXV

(Тату   я тут

Що мені робити

Якщо ти скажеш іти   я піду

Якщо скажеш залишитися   залишуся

Чекаю, що ти мені порадиш   ваше слово, сер)

Я прислухався, щоб почути татову відповідь

Місяць світив дедалі ясніше   Усе навколо стало ще голу   бішим   в голові у тата було пусто   пустопустопусто

І тут

Не можу повірити, що все це справді

Він почав згадувати   Переглядати   Деякі речі   Пов’язані зі мною   І з моєю хворобою

Як звали ту жінку, чию доньку вдарила блискавка… На луці у Понса. Якраз перед тим вони обидві йшли тією стороною і розмовляли про персики. Про різні сорти персиків. Кому які до вподоби. Потім ночами її знаходили на тій луці, вона блукала там і бурмотіла щось про персики, шукала в тій розмові ланку, за допомогою якої могла б стрибнути через прогалину в часі і повернутися назад, відштовхнути дівчинку й узяти на себе той фатальний удар. Бо ніяк не могла прийняти те, що трапилося, і знай прокручувала все це в голові, знов і знов.

Тепер я її розумію.

Того дня пополудні він приніс додому на таці п’ять камінців. Щоб спробувати знайти потім їхні наукові назви. Таця з камінцями так і стоїть. На підвіконні у коридорі біля його кімнати. (Навряд чи я зможу коли-небудь їх звідти забрати.)

Уже сутеніло, коли я побачив, що він сидить на сходах з тією тацею на колінах.

Щось мені нині не дуже добре, поскаржився він.

Я приклав руку йому до чола.

Воно горіло.

віллі лінкольн

LXXXVI

Гарячка, яку спершу приписали застуді, перейшла у тиф.

Ліч, там само.

Тиф розвивається упродовж кількох тижнів,