Нестяма - Богдан Жолдак

— Стріляють, — зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.

Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.

Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено

довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні на-тівські біноклі.

— Вітер крутить, — матюкнувся один на криві завулки, — поправка на температуру три, на деривацію — нуль один.

— А що таке деривація?

— Поправка на кут обертання Землі, — буркнув крізь бінокль перший навідник.

Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.

— Лівіше за трубою, — додав другий.

Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів — хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.

Ляснув далекий постріл.

— З елеватора б’є, — нарешті почув.

— Труба товста?

— Така, як годиться.

Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.

Мене тоді вразила конструкція — затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?

— Саморобний штуцер? — кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.

— Ти б краще б ліг, — почув у відповідь, — бо зараз буде отвєтка.

Я озирнувся — пацанчата вже поховалися. «Боже, як швидко діти звикають до війни».

— Так я ж хотів похвалити, — кивнув на рушницю, лігши збоку. — Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. — Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, — відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.

— Ну не така вже й саморобна, — нарешті озвався, — ствол ПеТееРу подовжили-доварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом — раз-раз. В смислі алмазної пасти, — уточнив він.

І нарешті підвів голову.

Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.

— Невже влучив? — усміхнувся правий коригувальник.

— Влупив суку, — підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.

Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.

— Кажись, амінь, — підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: — Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!

І поцілував кулю.

Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.

— У тебе рація пищить, — сказав один навідник іншому.

Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:

— Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.

— Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, — відповів той.

— Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.

Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.

Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.

І тут здогадався:

— Назбирати гільз.

На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.

Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці — ось і все, що лишилося від позиції.

— Ну ти довго там? — посміхався Славко крізь дверцята. — Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?

— Мефістофель?

— Ні, неповна.

Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, «мінялося тобто миналося».

А почалося все з того, що імперська вовчиця Єва Браун випадково (чи не випадково?) потрапила не в ту койку. І було чого — її правовірний Адік знову подався в свою мистецьку майстерню під Райхканцелярією, що під Райхста-гом, куди не допускався ніхто. Чи, може, й не туди, а полетів у свої баварські Альпи, які він навмисне збудував, щоби таємно там бачитися. З ким?

Єва Браун напружила своє й без того багате треноване тіло