Нестяма - Богдан Жолдак

І хоч потім коханий перейшов повністю на вкраїнську мову, однак перші слова встигли дуже насторожити Єву Браун, адже вона ніколи ще нічого подібного тут не чула.

— Щось замишляє, — ненароком прошепотіла вона.

Та й будь-яку іншу жінку б насторожило, коли чоловік переходить не незнайомі для дешифрування слова; чоловіка лише попусти, то він тобі такого понавигадує. Якщо в нього є таємниці од власного Третього Райху, то од сім’ї й поготів... Тривога кігтями стиснула серце райх-пантери.

І на те були причини. Колись, наприклад, на біса тобі здалася та задрипана більшовицька Росія? Який із неї прибуток?

Усі фельдмаршали відмовляли його:

— Ти ж уже Європу захопив, то й будуй щасливе життя для фатерлянду. Чим Росія, то краще зосередься на Англії та й добий її, щоб не воняла. А то: Росія, Росія, оно вже скільки світових вождів об неї зуби поламало. Неекономно якось.

Особливо сімейні підозри виникли, коли він, підсту-пившися під самісіньку Москву, раптом несподівано повернув назад. Ну не ну? Варто було отак туди ломитися, щоб усе заразом взяти й покинути?

«Тут щось негаразд», — підказало трепетне жіноче серце. А вголос промовила:

— Адюнчику, подавати?

Той мовчки і люто накинувся на страву, аякже — у відрядженні мав звичку ні до чого не приторкатися, справедливо остерігаючись трутизни.

«Отак хоч би раз накинувся на мене», — прошепотіло їй просте жіноче щастя.

Навіть не витерши губ, цмокнув у щічку й помчав.

— Куди ти, любчику? — сумовито запитала.

— Звісно, в майстерню. — Й, подумавши, додав: — Кохана.

Вправна імперська рись недовго чепурилася. Значно довше довелося шукати заповітні двері в довжелезних коридорах. Лише там, усередині, в обіймах двійника, три-вога одпускала. Тож вона поділилася передчуттями з дубль-партнером. А з ким же ще в цьому холодному підземному царстві?

— І в мене таке ж саме передчуття, — зізнався він. — Якось до мене кур’єр помилково доправив депешу, сплутавши мене з оригіналом. Ось, поглянь.

Він видобув із-під килима пакет. Єва поглянула і зблідла: попри якісь заплутані, як їй здалося, креслення механізму, вона впізнала лише слова: «кубатура сфери».

— Що це? — тицьнула пальцем.

— «Що, що». НЛО, — була відповідь. — Хіба не бачиш?

Вказав на рулі левітації польоту. Обоє вклякли, бо вона збагнула, про що були таємні фюрерові телефонові перемовини.

Адже почалось усе з далекої мальовничої Полтави, яка відродить до життя будь-якого художника. Особливо з її передмість. Отож, вибравши затишну місцину, поранений Адольф Гітлер любив усамітнюватися там, припадаючи до акварелевого мольберту. Він, сліпий, очікував на чудо, сподівався, що мистецтво поверне йому очі та палітру. Правда, після газу зарину його відвідували містичні видіння, задля яких варто й осліпнути, ще б пак, це сталося на Соммі, річці з явно санскритською назвою.

Одного разу, прийшовши набагато раніше, сівши й розслабившись, він раптом почув просто над собою якісь дивні звуки: щось тріщало та вигукувало. Одсунувшись у живопліт, Адольф вкляк так, що аж прозрів од побаченого.

Оголюючись міцним торсом, місцевий красень вершив гімнастичні вправи. Адольф, замилувавшись, накидав шкіц, і так захопився, що не зогледівся, як незнайомець опинився поруч.

— Похвально, — пролунало.

Відчув себе так само дивовижно, як коли в Літньому саду до Шевченка підійшов незнайомий Сошенко.

Адольф хотів заховати шкіц, але гімнаст не дозволив:

— Не треба ховатися з таким талантом, а треба розвивати його. Й лише тоді, я певен, на вас чекає велике майбутнє. От як ви думаєте, в мене завжди були такі пружні м’язи? — напнув він біцепса. — Аж ніяк. Лише вперті тренування дозволили створити з себе досконале тіло.

Продемонстрував його.

— Навіщо це вам? — Адольф був такий вражений, що не помітив навіть — незнайомець вперто говорить німецькою, хоча лише з ледь помітним акцентом, сказати б, мюнхенського діалекту.

— Але це, — той знову кивнув на м’язи, — не самомета. Я треную тіло, готую його до космічних перельотів.

— До... чого? — з несподіванки отетерів Гітлер.

Перелякався, звісна річ, іще б пак: на Вкраїні саме тоді розгорталася визвольна боротьба, й тут усе може бути. Хто ж тоді цей мускулярний дивак?

— Не вірите, — зітхнув красень. — Усі не вірять. Мало того, ще й хочуть заарештувати. Але вам я зможу довіритися, бо, бачу, ви теж людина незвичайного таланту.

Він хутко накреслив на гітлеровому шкіці сферу з кубом посередині, а потім вмалював туди піраміду.

— Бачите? Це основні фігури космічного буття, і от: різниця між кубатурою сфери та її пірамідатурою це і є головні відмінності часово-просторові, котрі й дають, правда рушієві, правда, лише сто двадцять відсотків коефіцієнту корисної дії, однак мінус чи плюс, регульований, а ще різниця означених обсягів, суміщаючи їх і обертаючи, ви легко оволодієте простором і часом, отак, — показував він координати.

— Тобто?

— Тобто зможете переміщатися в часі, що практично означає безсмертя.

Гітлер сполотнів — адже, надихавшись газом зарином, він серйозно задумався про проблеми безсмертя як про шанс