Нестяма - Богдан Жолдак

— Це тіпа, — розчепірив пальці майор, — тіпа антіфріза.

І плямкнув.

— Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, — виправдовувався сивий чоловік.

— Ну ясно ж, — пояснив майор, — патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.

— Та затулись ти! — визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.

— Жаб? — недочули інші.

— Гірше, — зізнався старий, — на смак, наче, — він пошукав пальцями в повітрі, — наче галушки з тини, лише дуже пересолені.

Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одту-лив баночку.

— От я думаю, — відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, — чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?

— Бувають і ліхтарі такі, — зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. — Особливо, якщо вони дуже далекі.

— А чи ліхтарі женуться за зірками? — вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.

— Важко сказати, — наважився він, — бо я ніколи ще не був ліхтарем.

Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.

Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло — це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він ішов навмання, вдавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувалися, що він був колишній учитель хімії чи принаймні біології, прикидався, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки — так чи інак, а ми все-таки жодного разу не втрапили в одне й те ж селище, і це було головне; безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка — це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоча старшій лише тринадцять років, однак трапилися нам дорогою такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали значно обачніші, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею — мах! — і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі нападники, «зациклені на собі», як казав наш шаман-лоцман, тобто прихований сільський вчитель.

Вони виставляють жорстокість поперед себе, бо це їхня правда, й роблять усе що завгодно з тими, хто не жорстокий; таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне — вдарити відразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка — раз! Два! А потім три і чотири.

Окрім зручних тесаків, у них виявилося багато чимало корисного — запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) занадто великі, проте годящі для обміну навіть у пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги — це нагадує методику місцевих павучків — велетенська їхня кількість дивувала — чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали його за вітром і воно значно грубшало, твердіючи, а додати ще вранішньої роси, отак потроху збільшувалось, а потім павучки його і з’їдали, перетравлювали та плели нове.

Ми їм заздрили, бо вони могли й літати ним за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінцях, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатися великих брил, за якими чатує засідка, на яку пантрую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи руків’я зброї, благаючи Бога більше не рости, лишатись отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли-небудь закінчиться.

Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак — іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять — але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.

По битому склу ми проковзнули до книгарні.