Нестяма - Богдан Жолдак

— «Я такого гамна не питиму», сказав.

— Так і сказав?

— Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гам-ном вгощали.

— Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.

Ну, тоді, я йому кажу: «Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?»

«Просто посидіть про то, про сьо, — каже, — пообщаться в компанії».

«Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?» — питаюся.

Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п’ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.

«Стой, — кажу, — а не гамно лі тобі проста наша сільод-ка?»

Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: «Так розкажи нам, любєз-ний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?»

— Танько, ти так і сказала?

— От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?

— Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй по-людському, все ж жива душа.

— А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?

— Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?

— Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур’яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шасть-шасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.

— Ти шутиш.

— Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збри-хав. Чого б це йому брихать на приїзджого?

— Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке — чоловік бур’яни гризе. Я ни придала значенія.

— Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров’я, кому од цього вред?

— Да, дійсно, навколо бур’яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?

— І дружки його приїдуть, бур’яну накосять, насортіру-ють, і поминай як звали.

— Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур’яни?

— Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.

— Но ни бур’янами ж.

— Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?

— Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур’янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?

— Облюбував.

— А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.

— Да, одна жила, з сином, хазяйновита. От Бог не дав сім’ї.

— А Только ж її?

— Дак шо ж Только, як пішов у армію, так і не вернувся сюди.

— Шось йому, відімо, не понравилося.

— Ув армію. А куди всі інші пішли, оно скіко пусток стоять? Ніякої армії не хвате.

— Та в нас якіх хоч хатів — бери собі оно в клубі й живи. Там просторно, там скіко хоч можеш усіх своїх бомжів із Київа пригласить, чи я ни права, Танько?

— Да, шастають. Коли ці компанії тут, то я навіть собаку в хаті запираю, так мені спокійній.

— Боїшься, що вкрадуть?

— А шо ти думаєш? Так чи ні, а де ти путнього собаку знайдеш, ага. «Гамна такого, каже, я вашого не питиму». Ну я й ни втерпіла, кажу: «А от ви в гості в первий раз прийшли до людей, чого ж гостинця не принесли?

Хоч би гамна якого, а то з пустими руками ходите й кри-тікуєте».

— Ой, ха-ха-ха. Так і сказала?

— От істін хрест зо Христосом. Він отако глазки здєлав і дивиться