Нестяма - Богдан Жолдак

їми. А я кажу: «Ми зроду тут гівна не впотреб-ляли, а їли й пили те, що маємо. І ніхто зроду цим нікого ни попрікав. Оно ти в Бурячисій хаті поселився ж, ни по-брєзгував сільським житлом? Чого ж тобі в столиці Київі ву палаці ни сидитьця?»

— А він?

— Шо він. Надувся отако і сидить. І баче, що всі на це мовчать й йому це ни понравилось. Тоді він отако встав, за шапку і пішов.

— Гамна, ну? От скаже. Це ж своїми руками сдєлана, з са-харьку — і гамно? Як тіко язик повертаїцьця таке казать.

— Та чого ти носом шморгаєш — гамном запахло?

— Нє, наче шось горить.

— Видумав. Чому йому туто горіть?

— Істін хрест зо Христосом, шось паленим тхне. Наче хто рубироїд пале.

— Ну кому тут охота руберойд палить, таке скаже.

Стук-стук.

— О, інтересно. Кого б це?

— Піди, одкрий, до й побачиш.

— О, інтересно, ми тут про вас говоримо, а ви вже й тут. Шо це з вами таке?

— Здрастуйте...

— І ми кажемо добрим людям «здрастуйте». Де це ви ввібрались, чи не в сажу?

— Зараз... Зараз... Блін.

— Дайте людині хоч стакан води. Бачте, людина не продихне.

— Ага, води — а як їм не понравицьця? Наша проста вода? Пийте, не жалко.

— То шо случилося, скажіть?

— Я... фух. Я згорів, блін.

— Як?

— Хата, блін. Пічка, блін, була з тріщиной. Ну й вогонь, блін, перекинувся на одєжду, блін, от. Ну, і потом уже на все. Фух, блін, єлі вирвався.

— Та ти... Хоч знаєш чия це була хата? «Блін»!

— Да, славна була жінка Катерина Іванівна Буряк. Ти б хоч знав, чию хату спалив.

— Да я ж не палив, трєщина в плиті, кажу, образува-лась, блін.

— То ти б краще клуб спалив.

— Так, кажу ж, трєщина, блін.

— Ти б і підмазав, а не «блін» та «блін». Така славна хата, такої славної жінки пам’ять. Оно поверниться її син, наприклад, і що тепер ми йому скажемо?

— Дак я ж і є.

— Що є?

— Анатолій Буряк, син Катеринин.

Це як

— Як ви це робите?

Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.

«Може мати?» — сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.

— Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?

Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.

Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.

— Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.

«Та не муч, кажи вже», — мало не сказала я.

— Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.

— Хто? — нарешті спромоглася я.

— Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.

Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло — це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.

— Ну, охоронець Ваш, — я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. — Ну, вахтьор Вашого технікума.

— Коледжа, — судомисто виправила я.

Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.

— Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, — благала про щось жінка, — що він тільки про вас і говорить.

— Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, — пригадала я, правда, кількох переростків.

— Він під вашими дверима на службі, — пояснила вона, — ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушин-ський.

— Стоп, — кажу я,