Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
Згодом вони лежали, безсило відкинувшись на подушки, і мовчки дивились у стелю.
– Маєш сигарету? – озвалась першою Катерина.
– Не палю.
– Правильний хлопчик? – незлобливо розсміялась вона.
Він нічого не відповів. Лише перевів свій погляд зі стелі на жінку. Крадькома розглядав її вже немолоде тіло, лице, вкрите дрібними, але помітними зморшками, очі, під якими розпливлась туш, розпатлане волосся. Він раптом побачив, що під личиною сексуальної хижачки і пристрасної пантери, якою він бачив її ще кілька хвилин тому, була звичайнісінька, зі своїми вадами, помітно постаріла, утомлена життям жінка.
– У тебе хтось є? – позіхнула вона.
Макс здригнувся. Боже… Христина. Раптом вона дізнається про це? Що тоді?
– Так, є.
– Шкодуєш, що привіз мене до себе?
– Ні! – Його відповідь була щирою.
Макс відчував, що мусив розділити з нею цей вечір і цю ніч. Їй це потрібно. Попри те, що його мордуватиме відчуття провини, що він, можливо, згадуватиме цю жінку – отаку, яка лежить перед ним зараз, і ту, котру притискав до себе, здираючи з неї одяг раніше, – коли приведе сюди Христину. І картинки зради спалахуватимуть у його мозку в найнесподіваніші миті поруч з коханою.
Але це потім. А зараз його долала цікавість.
– Що таке сталося з тобою?
– Навіщо тобі, красунчику? Усе одно ці одкровення мене не врятують.
– Розкажи. Хочу знати. Хіба не маю на те права?
– Думаєш, якщо ми з тобою тут зараз лежимо з переплетеними ногами, це дає якесь право на щось комусь із нас? – приречено розсміялась вона.
– Ні. Звісно, ні. Та все ж розкажи.
– Мене скоро вб’ють.
Макс відчув, як знову спітніли його долоні й чоло, а спиною поповз недобрий холодок.
– Хто? – Він механічно провів пальцями по чолу, стираючи краплини поту.
– Я вже казала тобі. Ті, з ким мала справу багато років. Із ким ішла пліч-о-пліч і кому довіряла. Хто довіряв мені.
– Звідки ти це взяла? Може, ти помиляєшся? Знаєш, так часто буває: накрутиш себе, надумаєш щось, а воно все набагато простіше…
– Знаю. Бо все змінилося. Через одну дурнувату помилку! Через один довбаний прокол! Усі ми недосконалі…
– Невже нічого не можна вдіяти? Хіба таке можливо?!
– Людина мусить займатись чимось одним. Бо коли розриваєшся навпіл – обов’язково станеться якийсь недогляд, якась дурня!
– Якби ти знала, скількома справами займаюсь я! – спробував розрядити напругу Макс. – Розриваюсь на безліч частин!
– Оце даремно. Треба мати якусь одну справу, щоб сповна їй віддаватися. От я… ти знаєш, до речі, хто я?
Макс запитально звів брови.
– Не знаєш. Явно не товаришуєш із мистецтвом. Я – прекрасна оперна співачка, щоб ти знав! – захоплено вигукнула вона, затим знічено додала: – Була. Була прекрасна оперна співачка. Я об’їздила всю Україну, пізніше Польщу, Словаччину, Росію! – Вона раптом затнулась, знову щось згадавши, відтак повела далі: – І треба ж було мені вскочити в цей дурнуватий бізнес! Чого мене чорт спокусив у нього вскочити?! Співай собі, жінко, чого тобі не вистачає… Та, що там казати…
– І давно ти «вскочила»?
– Давно. Відколи почала їздити по світу. Років, мабуть, зо п’ять. Усе було так цікаво, так спокусливо, особливо на початку. Ще й грошики. Грошики-грошики… Усе через ці нікчемні папірці. Від них на світі усе зло. Що мені тепер від них? Навіщо вони мені? Вони мене не врятують… Гаразд. Тобі нудно, красунчику. Давай краще розважимось іще, наостанок. На мій останок, – невесело всміхнулася вона. – А на світанку ти відвезеш мене додому.
Катерина труснула головою, притиснулась до Макса усім тілом і палко вхопила його за сідниці.
Оце й усієї пригоди, що тривала один вечір і неповну ніч, але яку він пам’ятатиме все своє життя. Бо такої бурхливої, яскравої оказії в його житті досі не було.
Ще й не думало світати, коли жінка його розбудила і попросила
