Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

– Я не розумію, звідки у вас ця інформація і про що ви взагалі говорите, – випалив він. – Думаю, вам варто вийти тут.

Чоловік поглянув за вікно.

– Ви мене ще не довезли, – так само раптово перейшов на «ви» чоловік, химерний вогник у його очах умить згаснув. – Чому б я мав виходити тут?

– Тому що я не збираюсь везти вас далі й вислуховувати вашу маячню!

– Яку маячню? Ви про що?

Макс роздратовано дивився на нього, стискаючи спітнілими руками кермо.

– Прошу довезти мене, куди я казав, і не порушувати моїх прав пасажира, – незворушно мовив чоловік.

– Я не знав її! – несподівано для себе видав Макс.

– Кого? – На обличчі чоловіка було щире нерозуміння.

– Катерини, про яку ви питали! Я не знав її особисто!

– Щось не второпаю, про що ви говорите, – приязно всміхнувся чоловік. – Прошу довезти мене, куди я казав. На мене чекають хворі батьки.

Макс сторопіло дивився на чоловіка, обличчя якого жодним чином не свідчило про те, що кілька хвилин тому вони вели розмову про чиєсь убивство; його невимушений погляд був так само спрямований у вікно. Макс навіть засумнівався, чи вони справді щойно говорили про Катерину і чи цей добродушний чоловік дійсно звинуватив його в тому, що він із нею переспав.

– Ну? Чому ви зупинились тут? Що трапилось? Вам зле?

Макс нічого не відповів. Він натиснув на педаль газу й хутко вивів авто на дорогу. Ковзнув поглядом по дзеркалу заднього огляду: чоловік, ніби нічого не сталося, мовчки дивився у вікно.

Мабуть, то була остання краплина, що пробила щит Максового терпіння. Він відчував, що його і без того натягнені, наче струни, нерви ось-ось розірвуться. Він не витримає цього.

Час для перезавантаження настав. Хто, як не він, Макс, ліпше знає про перезавантаження різних там систем? Якщо зараз цього не зробити, його система зазнає великої, невиправної катастрофи. І є лише одне-єдине місце на всій землі, де він може це зробити. Де може просто випасти з усього. Забутись.

Шлях додому, до села, в якому він виріс, пролягав майже через усю Рівненську область, на північ. Макс рідко навідувався до батьків. Усе часу бракувало. Хіба ж за всім тим вагоном справ, робіт і безкінечних клопотів можна виділити день на поїздку?

Та, певна річ, можна, що там казати. Можна за одну хвилину відсунути весь цей «вагон», полишити все, ускочити в авто й поїхати до батьків. Але завжди знаходились якісь заперечення і виправдання. Якось пізніше, потім, не тепер, бо ж оця справа важливіша чи ця запланована зустріч має більше значення…

Либонь, він мусив дійти тієї небезпечної межі, щоб в одну мить ускочити без вагань у свою рідну стареньку «ладу» і, захлопнувши за собою дверцята, натиснути педаль газу.

«Лада» мчала його золотим осіннім тунелем шосе, полум’яні часточки листя розліталися врізнобіч і виблискували на сонці, засліплюючи і приголомшуючи. Макс зробив гучнішим звук приймача, натиснув сильніше на педаль газу і відчув, як починає вирувати кров у його жилах, як закипає у ній адреналін.

Макс обожнював швидкість. Вона дарувала йому відчуття свободи і якогось нестримного драйву. У місті так не поїздиш. Та й, як завше, не до того. А колись навіть, пам’ятає, кілька разів брав участь у перегонах. Любительських, щоправда, але таких захопливих!

Він стискав кермо і згадував безтурботну юність. Свіжий вітерець із прочиненого вікна приємно обвівав лице й кошлатив волосся.

Згодом брів знайомими стежками соснового лісу, полишивши автівку неподалік шосе. Вдихав на повні груди насичене смолою повітря і відчував, як душу поволі огортають тепло і спокій. Кожний наступний крок уперед віддаляв його від усіх проблем, думок і страхів, що терзали його кілька останніх тижнів.

Дійшовши озера, сів на колоду, що лежала майже коло самої води. Макс пам’ятає, як ця колода була сосною, колись давно. А одного разу, вже стара, наполовину зсохла, не витримала бурі й зламалася. Відтоді так і лишилася тут лежати колодою. Якби сосна впала десь на пляжі,