Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
Він любив приходити сюди ще юнаком. Сідав на цю стару, подекуди трухляву колоду, дивився у прозору воду, що дрібними хвильками шаруділа по піску, й поринав у роздуми. Тільки тут його огортав спокій і замирення із самим собою. Повертаючись до звичного повсякденного життя, він деякий час тримав у душі те замирення, а потім воно кудись зникало, розсіювалось у метушні, натомість наповнюючи звільнене місце різними проблемами. Мабуть, вимагало підживлення.
У юності Макс не розумів, чому це місце дає йому стільки гармонії і спокою. Тепер він точно знав, у чому річ. Усе просто: місця, де минуло дитинство і юність, дають силу, бо насичені енергією життя, тепла й любові. Саме тому тягне до рідних місць, коли на душі погано й тяжко. Головне – вчасно цю потребу відчути. Бо у хвилини розпачу це буває складно.
Щоразу він приїздив сюди відновлювати сили після чергового спустошення, чергової невдачі. Цього разу Макс згадав про це трохи заздалегідь, але все ж останньої миті. Ще трохи, і він би втратив здатність розважливо мислити. І все закінчилось би, як завше. Черговим спустошенням. Ще однією порожнечею. Щоправда, з однією лише відмінністю: цього разу він би навряд виборсався…
Він раптом побачив маленького хлопчика, котрий бігає босоніж, хлюпаючи на себе життєдайну воду озера. Його радість була такою безтурботною, а втіха такою благословенною! Хлопчик зупинився, подивився на Макса й усміхнувся. Макс відчув, як його душа наповнюється енергією життя. Затим постать хлопчика розтанула в повітрі, натомість з’явився хлопчина-підліток. На ньому були простенькі закочені штани, у руці він тримав соснову гілку. Хлопчина поволі ходив узбережжям, дивився собі під ноги, щось виписував гілкою на піску. Він зупинився, озирнувся й теж усміхнувся Максові. Макс відчув, як його душа наповнюється теплом. Коли хлопчина розчинився в повітрі, поряд із Максом на колоді вже сидів юнак. Він задумливо дивився за обрій, його обличчя випромінювало спокій і замирення. Юнак повернув обличчя до Макса і проникливо подивився йому в лице. Макс відчув, як його душа наповнюється Любов’ю.
Зцілення було неминучим.
Розділ ІІХристина. Не від світу сього
1
Христина ніколи не любила натовпів. Не тямила чому. Але, по можливості, намагалася триматися осторонь, квапливо оминаючи скупчення людей. Сьогодні ж вона поволі йшла саме вглиб людних місць, уважно роздивляючись людські обличчя довкола неї. Їй чомусь стало цікаво, які ці обличчя, які емоції їх долають, які їхні настрої й почуття.
Обличчя були різними: засмучені, просвітлені, радісні, кумедні, заклопотані, сердиті, безпристрасні. Вона вдивлялась у ці численні лиця і думала про те, що відчувають усі ці люди. Чим вони живуть? А ще міркувала над тим, чому вона – Христина – саме в цій оболонці, у якій вона є. Чому не в будь-якій іншій? Чому вона не в он тій заклопотаній жіночці чи не в он тому солідному чоловікові? Або ж не в якійсь пересічній японці чи італійці? Як вийшло так, що вона саме така і саме тут?.. Відповідей на ці питання вона не знайшла, однак хвиля емоцій, що переповнювала її на той момент, була сильною.
Уранці знов падав дощ. Є якась магія в його тихому шелесті. Шелесті самотності… Кожний переживає самотність по-своєму. Хтось вовком виє, лізучи на стіни від розпачу, хтось нудиться, захлинаючись у власній безпорадності, хтось тікає на край світу, впускаючи у своє життя безліч потрібних і не дуже знайомств, озлоблюючись і шукаючи втіхи в абсурдних ідеях марнування часу. А хтось просто насолоджується, сприймаючи самотність як свободу.
Христина часто згадувала чоловіка, що стояв у вікні старого будиночка неподалік її вулиці. Його самотність була особливою. Коли б вона не йшла повз його будинок, він неодмінно стояв у вікні. Його погляд був порожнім і заглибленим водночас. Здавалось, він не бачив нікого й нічого перед собою, хоч дивився незмигно на вулицю. Щораз, ідучи повз нього, Христина думала: де він зараз у своїх думках? Чи тужливо йому? А може, він найщасливіша людина у світі?
Він уже не стоїть у вікні. Та й будинок скоро знесуть: на його місці вже заплановане будівництво нової багатоповерхівки.
Що з тим чоловіком? Де він тепер? Може, переметнувся услід за своїми думками? Чи, може, вмер? Про це вона ніколи не дізнається…
Свою самотність Христина називала свободою. Вона завжди мріяла про свободу. Таку, в якій почуваєшся справді вільною, не залежною від будь-яких обставин і людей, хай навіть близьких. Залежність для неї страшніша від смерті.
Вона пам’ятає, як втрапила в залежність від свого чоловіка. Це була перша і найбільша помилка в її житті – заміжжя.