Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

– Можна я приїду до тебе зараз?

Вона мовчала.

– Невже ти думаєш, що ніч чи день щось змінять? Змінять те, що зараз поміж нами…

– Не змінять. Ти правий.

– То навіщо ж ми маємо мордуватися?

– Добре, – тихо сказала вона.

– Що? – перепитав він.

– Добре. Приїжджай.

– Уже їду! Яка в тебе квартира?

– Дев’ята. На третьому поверсі.

– Зараз буду! Я миттю!

Макс прожогом метнувся збиратися. Уже за п’ятнадцять хвилин він дзвонив у двері дев’ятої квартири, стискаючи в руці торбинку з яблуками – в останній момент згадав про них, коли вибігав із дому. Чомусь захотілося щось їй принести. Квіти чи шоколадка були би банальними, та й часу не хотілось витрачати. А яблука згодяться.

Двері відчинились. Христина дещо розгублено дивилась на нього. Макс мовчки увійшов до квартири, зачинив за собою двері й рвучко обійняв жінку. Її тіло було пружним і податливим. Пакет вислизнув з його руки, яблука покотилися по підлозі.

– Ще одне зізнання: першим, що я хотів зробити, побачивши тебе у кав’ярні, було ось це… – хрипко проказав Макс, затим відгорнув пасма її волосся і поцілував у шию.

Згодом вони збирали ті яблука, сміючись і вже не шаріючись раптової близькості, нестримного потягу, неочікуваного виру пристрасті. Пелену ніяковості й сум’яття було зірвано і з великою приємністю відкинуто. М’яке сяйво бра, тіні, що танцювали на стінах, шурхіт простирадла, доторки, пестощі, милування, шепіт, солодкі зітхання, стогони любощів, поспіх, змінюваний розміреністю, думки, що випереджували рухи, інтуїтивне вгадування бажань на рівні позамежевих відчуттів…

Христина фізично відчувала, як трощаться всі її уявлення і розуміння стосунків. Бо зазвичай вона мусила спершу пізнати людину, звикнути до неї. Мусив минути якийсь час, котрий визначав подальшу долю стосунків. З Максом усе інакше. Його вона відчувала кожною клітинкою свого єства. Усього його. Так, ніби знала його завжди. Ніби він завжди був поряд.

Макс теж почувався дещо розгубленим, бо досі думав, що добре себе знає. А виявляється, поняття не мав, на що здатен. Здавалось, усе, що було дотепер, стирається, усе несправжнє. Тільки вона. Вона одна справжня.

– Добре, що ти подзвонив… – Її очі блищали.

– Добре, що ти взяла слухавку.

Ту ніч він провів у Христини. Десь опівдні, підкотивши автівкою до звичного місця – стоянки таксі, Макс згадав, що не подзвонив учора ввечері Мар’яні – уперше за час їхніх стосунків – і не проказав добраніч. Утім, не надто й засмутився. Розрив їхніх стосунків був таким очевидним, таким неминучим, що ці механічні вечірні розмови по телефону виглядали просто сміховинними. Жодний чоловік того не терпів би, що терпів він.

Макс знав про її зустрічі з тим чоловіком з минулого, Михайлом. Знав, але нічого не міг вдіяти. Бо розумів, що коли той знов увірвався до її життя, то вже не відпустить. Вона розповідала про почуття до нього в юності, про їхні стосунки, і в цих розповідях було щось таке, чого вона, мабуть, сама до кінця не тямила.

Але для нього все було очевидним уже зовсім скоро: що би не казала йому Мар’яна, що би не думала і не хотіла, але той чоловік від неї не відстане. Він учепився за неї, вихлюпнувши на неї свій розпач, свою простодушність і задушевну відвертість, які вона так любить і до яких не може бути байдужою. Цей чоловік знову скорив її, розворушивши минуле, змусив співчувати йому. А вона дуже чутлива до таких речей. Тож усього цього слід було очікувати.

І Макс очікував. Мусив. Бо іншого виходу в нього не було. Він нічого з цим не вдіяв би. Усе марно, марно, утім… Добре, що все це припинилось учора ввечері.

Який же він несказанно радий, що нарешті скінчились його муки, його терзання! Макс досі не вірить у те, що сталось, бо сталось це так раптово, так несподівано і так добре! З ним просто не могло такого статись. Не могло, але сталось.

Головне тепер – не перестаратись. Але й не втратити пильності. Бо якщо це станеться знову… Ні, цього не можна допустити, у жодному разі. Але ж як? Від жінок чого завгодно можна чекати. Із ними розслаблятися не можна. Треба пильнувати. Бо сьогодні вона нібито небайдужа до тебе, а вже завтра небайдужа до іншого. Їм довіряти – собі ж гірше. Кому, як не Максу, це добре відомо? Хто, як не Макс, натерпівся від жінок найбільше? Хоча Христина видається не такою, як усі. Вона якась особлива.

Макс не помилився. Вона