Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

Як добре було тоді! Той весняний вир наче сприяв їм у їхньому власному шаленому вирі…

Як буде тепер? Чи зрозуміє його Мар’янка? Чи простить? Укотре… Скільки здатна простити жінка? Зрозуміти. Стерпіти… Жінки сильніші від чоловіків. Стійкіші. Хоч і нарекли їх «слабкою статтю». Ці шаблонні твердження необґрунтовані. Скількох чоловіків життя викручує так, що вони ламаються, вдаючись до крайнощів: пиятики чи самогубства, або ж серце не витримує і зупиняється. Жінок теж викручує життя, не милує. Але вони терпляче несуть свій тягар, бо знають, що мусять: на їхніх плечах діти, сім’я. То хто слабший?

Він і сам не витримав би, якби не Мар’янка. Якби вони не зійшлися знов минулої весни – він би голову в петлю всунув. Нащо йому таке життя? Життя, позбавлене сенсу. Порожнє, пропаще. Наповнене лише поразками і скочуванням у чергову прірву. Часом серце болить так, що, здається, от-от зупиниться.

Михайло раптом похолонув. А що, коли Мар’яна, провівши його в «останню путь», повернулась до свого колишнього, вийшла за нього заміж? Може, забула про те, що було поміж ними? Забула його? Казала ж, що час стирає все, і навіть біль.

Та ні. Ні. Вона любить його і все простить. Він це точно знає.

Михайло згадав, як уперше після розлуки побачив Мар’яну. Він помітив, як крізь страх у її очах прозирають колишні почуття, заховані десь на споді душі. Ще тоді, весною, побачивши її під їхньою липою, він уже знав, що вони будуть разом. Хоч вона була не вільною в стосунках, хоч заперечувала можливість їхнього єднання, знав: вона буде належати йому. І не помилився.

Але чому, чому доля дає йому стільки випробувань, стільки стусанів? Чому він не може просто спокійно жити, як усі люди? Чому постійно має боротися, борсатися, виживати? На межі своїх фізичних і психічних можливостей. Наче вітрильник посеред бурхливого океану, балансує поміж фатальними хвилями, будь-якої миті ризикуючи опинитись під ними й піти на дно. Власне, він уже був на дні, й не раз. І дивом спливав на поверхню.

Скільки ще тих випробувань, боротьби за виживання на нього чекає попереду? Чому? Що це? Фатум чи щаслива сорочка, в якій він народився і яка його постійно рятує? Може, й те, й інше. Фатум переслідує, а сорочка рятує. Така вже обідрана, пошматована, а все ж близька до тіла. Завдяки їй він стоїть тепер під Мар’янчиним будинком і дивиться на її вікна…

Мабуть, не туди він свою енергію спрямовував, ой, не туди… Тому й даремно життя проживав. Коли рухаєшся в неправильному напрямку, витрачаючи намарно енергію, то й рух цей марний, усе життя намарне. Скільки помилок було зроблено, скільки неправильних напрямків обрано… І не злічити!

Але ж як, як знати напевне, чи правильний шлях обираєш? Як знати, що цього разу не помилишся і все буде так, як повинно бути?

Ніяк. Немає такого компаса, який би вимірював правильність чи хибність життєвого напрямку. Ти просто рухаєшся в потоці часу й отримуєш те, на що заслуговуєш. От і все.

Отже, заслужив. Отже, так мало бути. Усе, що було, для чогось потрібно. Може, для того, щоб він це збагнув тепер, щоб переосмислив, усвідомив ціну кожного вчинку, осягнув якісь глибинні сенси, про які ніколи раніше не замислювався.

Може, тепер, коли він уже спокутував сповна свої помилки, усе буде добре? Тепер, коли підвів риску під минулим життям з усіма численними помилками, коли пройшов крізь усі жорна безодні, коли зрештою народився заново, він отримає спокій? Може, його вітрильник таки дістанеться тихої гавані, де бурхливі хвилі вляжуться в погідний штиль?

Хтозна. Цього він знати не може. Цього знати не може ніхто. Проте він буде старатися наповнити Світлом їхнє з Мар’янкою життя.

Він буде старатися все повернути.

Знов.

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скрипці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля…