Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
Згодом у Тамари стався викидень. Принаймні так вона йому сказала, коли він не побачив ніяких природних змін, що відбуваються з вагітною жінкою. Це вже потім, коли лишатиме його, вона зізнається, що ніякої вагітності тоді не було. «Свята наївність! А як інакше я мала тебе отримати? Ти навіть і не думав покидати свою простушку. Чим тільки вона тебе приваблювала, не тямлю!» – ремствувала вона.
Навіщо були ті зізнання – вже було очевидним для Михайла. Аби побільше болю завдати йому наостанок. Аби розкроїти й без того криваві рани, котрі ніяк не гоїлись і нагадували про себе повсякчас; висипати на них пуд солі й поїхати геть, полишивши його з усвідомленням того, що життя його вкотре скочується у прірву. І лиш думки про Мар’янку зігрівали його. Хоч тепло це було сповнене нестерпного болю…
Через кілька днів після від’їзду вже колишньої дружини Михайло вирішив поїхати геть із країни, подалі від Мар’янчиного села. Щоправда, він знав, що в село до батьків вона приїжджає не часто. Знав, що закінчила університет у Рівному, в якому й лишилась працювати на одній із його кафедр.
Словом, думав, коли поїде світ за очі, це принесе йому полегшення. Тоді він не знав, що сила болю не залежить від місцезнаходження. Не знав, що, куди б не поїхати, везеш із собою себе, свій вантаж думок і спогадів, свій вантаж болю.
Отож, зібравши валізу з манатками й підібравши вантаж болю, Михайло вирушив до Росії: приятель на лісопильні підказав, де набирають чоловіків для будівництва. А оскільки Михайло майстер на всі руки, тож його заберуть із руками й ногами на будь-який об’єкт.
І забрали. За кілька років, прожитих на чужині, Михайло раптом збагнув, що життя його рухається не те що не в тому напрямку – воно зайшло в глухий кут, і треба негайно щось із цим робити.
Відпрацювавши на кількох об’єктах і заробивши чимало грошенят, він уже був зібрався повертатись додому, як в останню мить, за порадою «колеги», вирішив зачекати і вкласти свій зарібок у вигідну справу.
«Ти нічого не втрачаєш. Ти просто вкладаєш бабло, робиш невелику послугу людям і подвоюєш суму. Січеш?» – повчав його колега-земляк, котрий теж приїхав з України на зарібки і вже давно подвоював свої суми зароблених грошей.
«Але що, що за послуги і що за люди?» – все допитувався Михайло.
«Менше питань, і всьо буде чотко», – замовчував колега.
Ну що він, власне, втратить, якщо мовчки, без розпитувань, зробить якимсь добрим людям якусь послугу, а вони щедро наділять його прибутком? І хоч Михайло не був таким уже охочим до грошей, але вирішив спробувати. Хтозна, може, гроші йому знадобляться? А раптом, приїхавши додому, він спробує підступитися до Мар’янки? Він знав, що заміж вона так і не вийшла, тому ця ідея почала його гріти.
Недовго думаючи, він таки вклав усі свої зароблені гроші в досі незбагненну «справу» й очікував на подвоєння прибутку, тим часом далі працюючи на об’єкті.
Та раптом колега його спантеличив: «Чувак, ми мусимо терміново звалювати додому».
«Чого? Що трапилось? А як же мої гроші?!» – не зрозумів Михайло.
«Жодних питань, ти шо, забув? Просто звалюємо додому. Тут діло пахне смаженим!»
Михайло не став більше розпитувати, він бачив, що колега каже йому правду. Страх, що стирчав у його очах, яскраво свідчив про те, що й справді діло нечисте і треба терміново «звалювати».
Дорогою із сусідньої країни на них чекали пригоди в потязі. Якісь чоловіки далеко не «культурної зовнішності» підійшли до них у тамбурі, коли вони перекурювали, і, стишивши голос, почали розпитувати про якісь дивні речі.
Михайло бачив, що колега його явно щось знає, і до нього якраз і мали ті люди більше діла. Погрожуючи їм обом ножами, які виглядали з їхніх кишень, вони таки щось витрясли з колеги. Михайло почув лиш уривки фраз, бо вони його відтягли в інший куток тамбура. І ці уривки вже потім, коли він приїхав додому, почали складатися докупи, набираючи страшного смислу. Він не знає, чи доїхав колега додому, бо ті люди потягли його в інший вагон, а Михайло скоро зійшов у райцентрі, де зупинявся потяг.
Усе, що він згодом збагнув, було схожим на великий кримінал, у якому замішані підпільний нелегальний бізнес, наркотики і багато чого іще. Він відчував, що міг ускочити у велику й серйозну халепу. А може, таки й ускочив, бо гроші, які він заробив, так і лишились у тих «щедрих людей». І ще хтозна, що там їм наплів про Михайла його «колега». Може, сіромаха вирішив, що за компанію і йому нехай буде непереливки. Люди ж переважно «добрі» за своєю вдачею і коли вляпуються в якусь капосну пригоду, то щиро бажають того ж своєму ближньому.
Утім, повернувшись додому, Михайло заспокоївся. Чого йому боятися? Ну як вони його знайдуть, ті люди? Він же адреси своєї їм не повідомляв. Та й колезі теж. Він сказав, звісно, з