Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
…Мар’яна йде піщаним пляжем, і тепла, кришталево-чиста вода приємно оповиває босі ноги, що з приємністю занурюються у вогкий пісок. Крик чайок гармонійно зливається з ніжним хлюпотінням води. Вона дивиться на хвилі, котрі підкочуються до берега, на золото променів, що розсипалось на морській поверхні. Її переповнює втіха. Відтак Мар’яна помічає під ногами красиві білосніжні мушлі. Вона нахиляється, підіймає їх і роздивляється виткі, зигзагоподібні візерунки, що зображені на мушлях. Затим іде далі. Відчуття втіхи змінюється відчуттям блаженства, коли вона помічає Михайла – його лице проступає над обрієм: спершу розмите, затим поволі набираючи чітких форм. Мар’яна проводить рукою по повітрю, немов погладжуючи контури рідного обличчя, що, здавалося, вже було поряд. А наступної миті Михайло й справді з’являється поряд із нею.
– Привіт.
– Привіт. Дивись, які гарні мушлі я знайшла!
– Дуже гарні. Справжні скарби! – Михайло бере мушлі, роздивляється їх. – Чудова знахідка. Збережи її.
Вони прогулюються пляжем, тримаючись за руки, як раптом Михайло зупиняється. Його обличчя стає задумливим.
– Ти йди, а я тебе наздожену, – каже він.
– Я тебе не залишу! Ходімо разом!
– Ти мусиш іти далі, а я тебе чекатиму там, трохи пізніше.
– Але чому?
– Так треба. Не хвилюйся, все буде гаразд. Вір мені. – Михайло міцно обіймає Мар’яну…
Вона прокинулася, ще відчуваючи на тілі його обійми. Її сповнювало якесь незвідане досі відчуття, на вустах блукала легка усмішка.
Вона не могла збагнути, що означає це відчуття, але воно дарувало їй приємний спокій. Біль, який раніше поглинав її всю, того ранку раптово відступив і дозволив їй відчути: щось змінилось, і це «щось» має дарувати їй якусь несподівану радість.
Лиш під вечір, коли вона збагнула, що давно як слід не харчувалася, та й узагалі не може дивитися на їжу, а затим узяла до рук календарик, неймовірна здогадка осяяла її, мов грім серед ясного неба: вона вагітна?!
Із тією здогадкою Мар’яну сповнила втіха, уже знайома їй зі сну: вона носить під серцем ЙОГО дитину!
Ось він – рятівний місток, який допоможе їй хоч трохи вгамувати нестерпний біль. Частинка ЙОГО є зараз в ній! Милосердний Господь дарував їй цю розраду, і це єдине, що нині має для неї сенс. Так, значна частина її душі вмерла в той день, коли у небі літали ластівки, і її вже не відновити, проте… на її місці нині зародилося щось, що здатне заповнити порожнечу.
…Мар’яна стояла коло вікна і дивилась, як опадає жовте листя, змочене осіннім дощем. Вона думала про літо, що минуло. То було божевільне літо. Так багато всього сталося за цей, начебто й невеличкий, проміжок часу! Вона віддала коханому своє серце, затим доля пошматувала його вщент, щоб тепер потихеньку залатувати, лишаючи по собі глибокі болючі шрами, які нагадуватимуть про себе довіку…
Вона не витирала сльозу, що скочувалася по щоці. Була певна: якби нині їй випала нагода повернути своє колишнє спокійне життя, в якому не було б Михайла, нізащо не скористалася б вона нею. Нізащо б не відмовилася від тих почуттів, які відкрила у своєму серці цього літа.
Бо почуття ці сильніші за біль, сильніші за смерть. Цього
