Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

– Може, пообідаємо разом чи повечеряємо? – обережно спитала вона.

– Знаєш, маю трохи роботи сьогодні. Розумієш, як воно буває, тим паче при моїх численних справах… – відповів, намагаючись демонструвати заклопотаність.

Мар’яна розуміла, що він каже неправду. Ніяка найнеймовірніша кількість справ ніколи не заважала Максу знайти час для зустрічі з нею. На першому місці в нього завжди була вона. Він міг кинути геть усе, щоб негайно побачитися з нею. Тому тепер, коли він сказав їй про справи, Мар’яна відчула напруженість, що зависла між ними.

– Розумію. То, може, завтра?

– Я тобі подзвоню, гаразд? А зараз мушу бігти, вибач.

Розмову було завершено. Мар’яна оторопіло подивилася на телефон. Ситуація була вкрай неприємною, проте жінка розуміла, що виправити це вона не в силах. Принаймні тепер. Підсвідомо вона знала, що потрібно зробити, проте не могла змусити себе ухвалити бодай якесь рішення. Бо терпіти не могла вибирати. А вибір нині перед нею стояв чи не найважливіший у її житті…

Випивши каву, Мар’яна вирушила на звичну ранкову пробіжку. Ще недавно вони з Максом планували щоранку бігати разом, з початком їхнього спільного життя… На якусь мить Мар’яні стало сумно. Усе ж у них було чимало спільних планів, задумів. Макс узагалі був своєрідним джерелом ідей. Вона навіть звикла до того, що час вони проводили яскраво, бо щоразу Максим умів здивувати, вразити, не дозволяв занудьгувати…

– Я коло твоїх дверей, ти вже не вдома? – спантеличив Михайло телефонним дзвінком.

– Ти коло моїх дверей?! – не зупиняючись, перепитала. – Я скоро буду. Чому ти так рано в місті, без попередження?

– Дуже схотів тебе побачити.

Мар’яна всміхнулась: він і колись так пояснював свої несподівані появи.

Піднімаючись сходами, побачила Михайла, котрий, обіпершись об одвірок, широко всміхався їй. У руках тримав кілька троянд. Вигляд мав чудовий.

– Це для тебе. Колись я не дарував тобі квітів, вибач. Хочу надолужити втрачене в молодості. Недосвідчений був – «валянок», одним словом, – і далі усміхався.

– Дякую, – всміхнулась у відповідь Мар’яна й обережно взяла троянди. – Заходь і влаштовуйся, а мені потрібно в душ. Як ти знайшов мене? – мовила через плече. – Я ж не казала тобі, де мешкаю.

Михайло лише всміхнувся багатозначно самими очима: мовляв, «ти мене явно недооцінюєш!»

Жінка поставила квіти у вазу й шмигнула до ванної кімнати.

– У тебе тут дуже славно! – почула вона крізь шум води. – Зварити тобі кави?

– Так, буду тобі дуже вдячна!

Коли Мар’яна вийшла з ванної кімнати, квартиру наповнював густий аромат свіжозвареної кави. Михайло, відхиливши гардину, виглядав у вікно.

– Гарний краєвид з твого вікна. І ти гарна. Тільки косу навіщось обрізала.

– Чому ти прийшов?

Михайло підійшов до жінки й легенько торкнувся її вогкого волосся.

– Я вже казав: дуже схотів побачити тебе…

– Навіщо?

Михайлові очі наповнились смутком.

– А ти не здогадуєшся? – тихо спитав.

– Я лиш питаюсь.

Мар’яна відійшла від чоловіка й сіла за стіл, поглядом запрошуючи і його приєднатися. Михайло постояв і сів навпроти неї. Узявши чашку з кавою, пильно-пильно подивився жінці у вічі.

– Сказати тобі?

Мар’яна смикнула плечем. На якусь мить запала мовчанка.

– Знаєш, Мар’янко, ти, може, й не повіриш мені, але так, як я любив тебе колись – хай навіть то було так давно, – я не любив більше нікого. Тоді все було якось по-справжньому, щиро, любо, гарно. Знаєш, тоді я справді жив. Жив завдяки тобі. І я розумію зараз, що так більше не буде в мене ні з ким. Так не буде. Ти була такою невинною, такою щирою і милою, так віддано мене любила… І я дуже хочу все повернути. Повернути втрачену мною твою любов… тебе… Як думаєш, у мене є хоч мізерний шанс?

Вона мовчки схилила голову.

– Я відчуваю, що небайдужий тобі…

– Ти не можеш бути мені байдужим. Проте чим усе це закінчиться?