Крізь безодню до світла - Алла Рогашко
Усе марно. Бо все його життя – суцільна помилка, яку вже не виправиш. Не почнеш спочатку. Життя не напишеш заново, викинувши на смітник змарновану чернетку. Усе зайшло надто далеко. У якісь непролазні хащі безвиході, безнадії й розпачу.
Була мить, коли він подумав, що доля дає йому шанс усе залагодити. У нього навіть з’явилась надія на те, що ще не все втрачене, але… Але вкотре все полетіло шкереберть. За одну мить. За одну кляту мить, коли фортуна, котра й так не дуже радувала його своїм лицем, повсякчас перебуваючи десь осторонь, тепер раптом узагалі забула про нього й нагло відвернулась, наставивши йому свою розкішну дупу.
Йому би тепер голову в зашморг засунути, скінчити нарешті цю вічну марну боротьбу. Не до нього фортуні. Не до нього, й по всьому! Давно вже треба з цим змиритися. А не сидіти тут, в оцій Богом забутій місцині, в якомусь химерному очікуванні. Нічого він не дочекається. Нічого вже не зміниться. Його життю кінець. І він мусить із цим змиритися…
Щодня Михайло проживав своє життя. Проживав заново. Починав зазвичай із того моменту, коли зустрів Мар’янку. Це були найліпші, найтепліші спогади. Він тоді саме прийшов з армії, сповнений якогось нестримного юнацького ентузіазму, невгамовного потягу і снаги до життя.
Якось підвечір зайшов до місцевого сільського клубу, у якому ліниво товклася розпашіла молодь. Життя тут аж ніяк не било джерелом. Ця розміреність і неспішність дратувала Михайла. Ну як, як можна так спроквола жити, наче в тебе в запасі щонайменше років двісті? Йому здавалося, він готовий гори вернути, що його сили і снаги відпущено йому на кілька життів. Що просто хтось згори випадково відважив йому зайву кількість запалу й енергії.
Пройшовшись по напівтемній залі клубу, Михайло одразу запримітив у кутку дівча. Худе, сполохане, воно понуро сиділо, мовби не розуміючи, куди втрапило. Чому вона тут? Адже їй явно не близьке це велелюдне, нетипове для неї середовище. Вона була наче з іншої планети.
Мабуть, це і привабило Михайла. Ця інакшість. У той час коли ровесниці звично товклися поміж збуджених парубків, активно паруючись і безсоромно притискаючись, а ті, які були без пари, затято вишукували собі підходящу, мов хижачки на полюванні, вона сиділа в якомусь дивному очікуванні, схиливши голову. Здавалось, її зовсім не цікавило полювання подруг, гамір та гучна музика, що бамкала з колонок, заглушуючи все довкола.
Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.
Хтозна як, але йому вдалось її провести додому того вечора. З’ясувалося, вона прийшла до клубу вперше, зі своєю подругою-однокласницею, котра десь поділась у перші ж кілька хвилин, лишивши сердешну в незрозумілому очікуванні. Власне, це все, що йому вдалося з’ясувати: дуже вже мовчазна була.
Вони йшли ґрунтовою дорогою до її вулиці, він розповідав їй всілякі історії зі своєї армійської служби – спогади були такими свіжими, йому й досі не вірилося, що він уже вдома, що не треба зриватися щоранку о п’ятій годині, бігти на шикування. Хоч мозок, звиклий до ранніх підйомів, автоматично підіймав його щорання. Він сплигував з постелі, хапався за одяг, продирав очі й аж тоді до нього поволі доходило, що він удома, в рідних, а не казармених стінах. Він виходив з хати, сідав на холодні сходи, запалював цигарку й вкотре прокручував у пам’яті картинки зі служби…
Згодом влаштувався на роботу. На лісопильню в сусідньому селі. Брат підказав йому цю ідею. Михайло змалечку любив майструвати руками, із дерева також, тому робота ця була йому до душі. Запах деревини ніби єднав його з природою і дозволяв відчувати себе причетним до чогось важливого.
Уже за кілька тижнів зустрічей з Мар’янкою Михайло точно знав, що заради цієї дівчини він готовий на все. Навіть життя віддати. І байдуже, що йому нашіптували люди, мовляв, не для тебе вона, юначе, ви різні… Вона буде його дружиною. Він це точно знає.
Їхні прогулянки попри став, зустрічі попід липою він і досі згадує з трепетом. То були найліпші часи в його житті! Його огортало якесь невідоме досі замирення із самим собою, гармонія і всеосяжна ейфорія. Наче не дівчисько худорляве йде поряд із ним, а якась казкова німфа чи мавка, що стискає в своїй долоні його серце. Вона вкрала його і вже не віддасть. І він знає, що це може бути смертельно, але радий цьому! Бо таких почуттів він ще не зазнавав.
Хіба ж він знав тоді, що ейфорія не триває вічно? Що серце його так і лишиться в її долоні, а поряд її вже не буде? Не знав. Не думав і не гадав бідака, що їхні спільні клятви в чистій і вірній любові щось може порушити. Зруйнувати вщент. І що вже нічого не повернеш. Бо є речі, які несумісні з наївною чистотою. Вони заплямовують її своїм брудом, і їх уже нічим не відчистиш…
Тамарка ще від початку поклала на нього своє чорне блискуче
